«Кривоклят»

Яцек Денель

Кривоклят

Автор висловлює подяку Literaturhaus NÖ в місті Кремзі, зокрема Вольфґанґові Кюну та Сабіні Ґюльденфус, а також персоналу віденського Café Braunerhof Саме в цих двох виняткових місцях постала більша частина цього роману.

Якщо мова про людей, то ми не маємо справи з людьми розумними, людям здається, що вони мають розум, хоч вони геть позбавлені розуму, людям здається, що вони щось знають, однак не знають вони нічого, людям усе тільки здається.

Люди безперестанку стикаються з чимось, що доводить їх до стану збудження та викликає в них неспокій, найчастіше якраз тоді, коли вони вважають, що спокійні, і коли вважають, що досягли рівноваги, виявляється, що вони загрузли в чомусь геть протилежному.

Вбогі можуть промовляти перед судом, що були бідними, багаті — що багатими. Всі мають на це однакове право. Так, як дурні, що все життя були дурними. Одні повідомляють, що впродовж усього життя зазнавали кривди, інші повідомляють, що впродовж усього життя були упривілейовані. І все є пом'якшувальною обставиною. Одні кажуть, що бачили весь світ, інші — що не бачили нічого. Одні — що мають вищу освіту, інші — що взагалі не мають жодної освіти. Філософ — що був філософом, а різник — що був різником. Усі ці люди завжди мають якесь алібі. Кожне існування є пом'якшувальною обставиною, шановний пане. Перед кожним судом, перед кожним осудом себе.

А ви не боїтеся, запитав мене колись якийсь журналіст після одного з процесів, що коли ви отак несете цю сірчану кислоту в пляшках, то вона у вас кудись витече й вас обпече, а я відповів, що заради мистецтва треба інколи собою жертвувати, і це пішло як заголовок жирним, збільшеним шрифтом, насправді ж тут є певна проблема, адже пляшки мають бути, з одного боку, щільно закоркованими, а з другого — щомиті готовими до того, щоб їх відкоркувати, вийнявши точним, швидким рухом із кишені плаща або куртки, хоч роками вже тільки плаща, курток я не люблю з часу поразки в залі із «Жінкою, що тримає терези» Вермера[1] в берлінському Dahlem Museum, коли пляшка вилізла з моєї кишені передчасно й охоронець категоричним тоном скерував мене до гардероба, оскільки за жодних обставин заборонено вносити будь-які рідини до музейних зал, адже з однаковим успіхом ви могли б у тій пляшці принести сірчану кислоту й спробувати знищити одну з картин, сказав він, через що я затамував на довгі роки образу на цю залу, та й на весь берлінський Dahlem Museum, і вже більше ніколи й не намагався опинитися перед «Жінкою, що тримає терези», аби точним, швидким рухом відкоркувати пляшку й обілляти Вермера сірчаною кислотою, добряче обілляти принагідно кілька картин, що залежало б від рефлексу найближчого охоронця або решти відвідувачів, які зазвичай воліють не ризикувати, небезпідставно вважаючи, що я так званий божевільний. Я обміркував і випробував уже цілу низку систем і мені приємно думати, що в іншому, кращому світі, де чоловіки певного віку, що обливають сірчаною кислотою твори мистецтва й навіть шедеври мистецтва в знаменитих і найзнаменитіших музеях, мали б дещо іншу репутацію, ніж у нашому світі, можливо, словники й енциклопедії містили б статтю «Метод Кривоклята», або «Система Кривоклята», або «Кривоклятова система оббризкування сірчаною кислотою», «КСОСК», а я міг би виступати з лекціями на запрошення і пояснювати, яким чином до довершеності опанував перенесення та застосування сірчаної кислоти, вставляючи кілька забавних анекдотів про невдалі експерименти, і навіть, якби атмосфера лекції дозволяла б аж таку свободу, показувати довгий бежевий шрам на лівій гомілці — результат невдалої спроби пошкодити портрет Галса[2] в Дрездені за допомогою обприскувача для вікон. Однак, урешті-решт, хоч, понад усякі сумніви, я не рекомендував би обприскувач, мушу визнати з певним соромом, що тара, якщо лише вона виготовлена з матеріалу, стійкого до сірчаної кислоти, якраз не від