«Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці»

Люба Клименко

Маміглапінатапеї,

або

Любов у київській комуналці

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ (mamihlapinatapai) — це термін зі словничка яганів — аборигенів Вогняної Землі, який означає те, що в інших мовах позначається великим складнопідрядним реченням: погляд між двома людьми, який демонструє бажання кожного, щоб інший розпочав робити те, чого вони обоє хочуть.

От і настав той час, коли мені ЦЬОГО не хочеться.

У принципі, ще цілком можливо, що мені моглося б ЦЕ робити, якби ж то мені того хотілося.

Інший на моєму місці побивався б: «Ось і настав цей триклятий час, коли мені ЦЬОГО не хочеться…»

Натомість я промовляю з величезним полегшенням: «Ось і настав цей благословенний час!»

Як жартував колись про себе ДЯДЬ-ОСЯ на прізвище ЦИФЕРБЛАТ: «Гора с плеч!»

Ось так. Настав цей благословенний час, коли я рано-вранці після ароматної ванни в банному халаті, накинутому прямісінько на голе тіло, втопаючи у м’яких капцях, виходжу на балкончик своєї квартирки, облаштованої в піддашші старого київського будинку, і по-міському зустрічаю схід сонця («схід сонця по-міському» — це коли воно з’явиться із-за дахів) з чашкою доброго зеленого чаю. Нарешті в моєму ліжку — ні Зайчика, ні Котика, ні Пупсіка, ні Пташечки, ні Комашечки, ні Кнопочки, ні Крапелиночки, ні Квіточки, ні Леліточки, ні Пампушечки, ні Дюймовочки — нікого. Жодного чужого запаху! (Слава тобі, Господи, я вже позбувся веселки жіночих ароматів, яка колись жила в моєму домі). Я добре виспався: мені ніхто не сопів у вухо, ніхто не тягнув на себе ковдру, ніхто не намагався умоститися під моєю пахвою чи на моїй артритній руці, та й сам я не пробуджувався через кожні п’ятнадцять хвилин у липкому поту: «Хроплю чи не хроплю?» Я стою на балконі й абсолютно не переймаюся тим, що мій махровий халат — рожевого кольору, та й капці також жіночі, зі страусячим пір’ячком на вершечку. Ніхто не зіронізує наді мною і ніхто мене не запідозрить у «не тій» орієнтації.

Цей рожевий комплектик лишила на пам’ять одна з моїх пасій… забув її ім’я, здається, це була Вивірочка… яку я зненацька (після місяця спільножиття!) розчарував зізнанням, що не маю наміру жити з нею в моєму затишному карлсонівському помешканні до кінця свого (чи її) життя. Я так люблю цей м’який пухнастий махровий халат і ці балдьожні капці з пухнатими помпончиками зі страусячого пір’я! Мені так личить рожевий колір! І я не біжу спотикаючись, засвіт сонця не сравши, чистити зуби, аби моя візитерка, прокинувшись, не дай Боже, не занюхала мій, можливо, несвіжий подих із рота і не помітила, що мої чудові зуби насправді не мої, і що ця американська посмішка — це вставна щелепа. Я голосно перджу у власному туалеті й не тільки там. Я можу спокійно залишати на виду апарат для вимірювання тиску, адже кому-кому, а собі я можу чесно зізнатися, що коли п’ю — я старий гіпертонік, котрий панічно боїться вмерти на бабі, а коли не п’ю — слабосильний гіпотонік, якому важко навіть ширіньку розстібнути, не кажучи вже про щось серйозніше. І ще я роблю багато таких речей, яких не міг собі дозволити ще п’ять років тому, аби не оскандалитися перед своєю черговою візитеркою. А головне… Головне — я більше не роблю «этих нелепых телодвижений», за висловом ДЯДЬ-ОСІ, цих безглуздих фізичних управ на жінках.

Тож стою я на карлсонівському балкончику, майже вмонтованому в піддашшя, переді мною розгортається панорама старого Києва, а оскільки мій будинок розташований майже на найвищій точці міста, то вид просто офігенний — дахи, мансарди, балкони-квітники, балкони-звалища, балкони, на які ніхто ніколи не виходить, балкони, на яких уночі сплять, відкриті вікна в сусідніх будинках з «уривками» київського повсякдення: десь видно шмат шафи з картонними ящиками нагорі, десь — куточок кухні з виваркою варення на плиті, а десь — частину ліжка з волохатими ногами… А там, удалині — собор, який по неділях і на свята (до речі, не тільки релігійні) вранці сповіщає про свою православність дзвоном, а вночі — підсвіткою. А там — Золоті ворота, які взагалі не золоті. А тут — увесь «низинний» Київ, що тягнеться до залізничного вокзалу. І в цей передранковий час звуки поїздів лоскочуть струни нервової системи старого киянина, який давно мріє поїхати кудись далеко, за небокрай, однак так і не зважується купити квиток.

Узагалі, я народився і виріс у цьому домі. Колись давно, як кажуть у Києві, — «до революції», — це був фешенебельний прибутковий дім у стилі модерн: один поверх — одна сім’я. Всього — сім сімей. У радянський час, коли я там зростав, це була справжня клопівня: з семи поверхів-квартир, де до революції жили дуже достойні люди — лікарі, адвокати, професори університету, — вона стала притулком для семи десятків сімей різношерстого соціального походження, які, подібно до шпротів у консервній банці, жили в комунальних квартирах, недолуго перепланованих з елітних жител. Це була справжня помийна яма людського існування, однак я в ній почувався як риба у воді. А в часи капіталізму, чи то пак незалежності, з’ясувалося, що насправді ці сім десятків сімей живуть у пам’ятці архітектури. Мудра київська влада подумала, що мешканці помийної ями, включно, до речі, з нащадками його дореволюційних власників, не гідні жити в будинку ар-нуво в центрі Києва, тож командно-наказним порядком розселила їх по Троєщинах та Оболонях. І лише мені, дякуючи моїм донжуанським талантам і досить тривалому роману з однією з високопосадовиць житлового сектору міськради, вдалося відстояти право повернутися в рідну домівку, щоправда, не в ту квартиру, де я народився, а в підашшя з великим артнувошним вікном у вигляді омеги. Тепер це елітний будинок, кожна з квартир коштує мільйон, усі мешканці будинку — мажори, які зневажають мене за відмову сплачувати «податки» в спільно-кошт і всіляко підкреслюють свій ігноранс стосовно мене. І ліфт також ігнорує мене: до мого карлсонівського закапелку він не доїжджає.

Однак все одно я тут почуваюся щасливим Карлсоном, який, ну нехай не фізично, нехай тільки віртуально, але може літати над Києвом, заглядаючи в чужі вікна і спостерігаючи за життям тисяч Малюків та їхніх батьків.

Простір, виділений мені, попервах був досить незручним, однак після моїх тривалих дизайнерських експериментів із нього вийшло одне велике студіо, щоправда, химерної форми. Спальня, кухня і майстерня — все в одному приміщенні. Маленький балкончик виходить на південний схід, там я й зустрічаю свої світанки, однак на південному заході маю вікно, що виходить на дах сусіднього «сталінського» будинку, який (Боже, я досі не можу повірити своєму щастю!) є пласким. Туди можна потрапити, перелізши через південно-західне вікно. Тож я маю у своєму розпорядженні, практично — у своєму володінні, величезний майданчик, який використовую від ранньої весни до пізньої осені для релаксів у бамбуковому кріслі-гойдалці, для барбекювання-грилювання м’яса, для малювання-фотографування київських пейзажів, для біноклеспостерігання, для міського фермерування тощо. А взимку за невелику платню мешканців верхнього поверху я скидаю з нього сніг, бо коли він тане, їхні стелі відразу про це повідомляють мокрими плямами.

Моє життя протягом останніх п’яти років нарешті стало вимріяним: я нічим не переймаюся, і мені більше нічого не потрібно в житті. Я задоволений, як Карлсон.

За спеціальністю я фотограф. А підробляю тим, що мазюкаю картинки і продаю їх на Андріївському узвозі.

Ось і зараз стою на своєму карлсонівському балкончику в рожевому махровому халаті, рожевих м’яких капцях з помпончиками, п’ю гарячий зелений чай і чекаю, коли з мансардового балкончика в сусідньому будинку, розташованого на рівень нижче від мого, з’явиться ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Взагалі, коли балконні двері цього мансардового створіння відкриті ширше (а це буває, коли ду-уже спекотно), то можна побачити шматочок її ліжка, а якщо пощастить — ще й нижню половину її тіла: рубенсівські форми в задертій на задніх округлостях нічній сорочці.

Ні, не подумайте нічого такого, це далеко не еротична і не естетична картина. Однак ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вносить маленьку інтригу в мої споглядальні сеанси.

Ще дуже рано. Ще лише сіріє. Ще сонце і не починає вилазити із землі, а до того, як воно з’явиться над будинками, ще пройде кілька годин часу. Однак це нічого не значить. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ може з’явитися на своєму балкончику будь-якої миті: зараз, через годину або, й через три. А може і взагалі не вийти на балкон. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не має усталеного розпорядку життя. Вона живе так, як їй заманеться.

Виходити на балкон — не найулюбленіша справа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Просто у неї там сікріт гарден — таємний садочок, який вона поливає. Нічого особливого.

А ось і вона. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вилізла на свій мансардовий балкончик. Судячи з усього, це була не найкраща ніч в її житі. Вона вилізла без настрою. Вона явно не виспалася. Її обличчя набрякло і спина задерев’яніла. Вона вийшла просто в х/б трусах і розтягненій х/б футболці, як завжди впевнена, що її ніхто не бачить.

Вона стоїть боса на порозі свого балкончика, боячись ступити далі, бо тоді доведеться вступити в какульки голубів і ворон, які люблять ошиватися на верхніх ярусах київських будинків. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вибирає собі найнесамовитіші кольори для педікюру. Зараз у неї темно-синій. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ із синіми нігтями, в круглих окулярах із товстими скельцями і розтягненій футболці з написом «one stand night», із набряками під очима і скляним поглядом незворушно стоїть. Здається, дослухається до звуків старого міста. Загурчав потяг і засвистів тепловоз. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ повернула голову в бік залізниці, намагаючись роздивитися крізь високі будинки поїзд. Марна справа. За будинками вона потяга не побачить.