«Шенгенська історія. Литовський роман»

Описание

21 грудня 2007 року опівночі Литва приєдналася до Шенгенського простору. У цю ніч три молоді пари, які подружилися на рок-фестивалі, зібралися на хуторі Пієнагаліс, щоб відсвяткувати «Шенгенську ніч» і поділитися одне з одним планами на майбутнє. Інґрида та Клаудіюс говорили про свій переїзд до Лондона, Андрюс і Барбора збиралися до Парижа, а Рената і Вітас — до Італії. Вони не знали і навіть припустити не могли, чим їм доведеться там займатися. Вони довіряли Європі і були впевнені, що вона їх не підведе. Вони були молоді й самовпевнені. І поки вони сиділи за столом і очікували на «шенгенську північ», далеко від Пієнагаліса до шлагбаума, який перекриває дорогу на литовсько-польському кордоні, підійшов старий з дерев’яною ногою, який знав Європу як свої п’ять пальців. Він дочекався півночі і, як тільки прикордонники підняли назавжди смугастий шлагбаум, став першим литовцем, який перейшов кордон без пред’явлення паспорта. Перед ним теж лежала далека дорога, а в схованці його дерев’яної ноги вирушили в подорож разом зі своїм власником шість його паспортів. І все на одне ім’я —...

1 страница из 572
читать на одной стр.

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Андрій Курков

Шенгенська історія. Литовський роман

Пам’яті Марцеліюса Мартинайтиса, великого литовського поета

Розділ 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року

Земля не сліпа, вона свої очі навіть на ніч не заплющує. Дивиться величезними зіницями — океанами, морями й озерами — в темряву, в небо! Все бачить і все віддзеркалює. І тільки ніхто не знає, мабуть, чи зберігає вона побачене в пам’яті. Й якщо береже, то як? І де її пам’ять криється? Можливо, через ось такі безмовні запитання людина часто вважає себе очима землі і намагається зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архіви. І так людина намагається писати історію землі, хоча насправді пише лише історію, побачену власними очима.

Людина звикла довіряти своїм очам, своїм вухам, своїй пам’яті.

Але одна річ — людський погляд, а зовсім інша — погляд землі, бездонний і нескінченний. У ньому легко потонути і думками, і тілом. У ньому — в цих океанах, морях та озерах — уже потонули мільйони людей. І тих, хто намагався писати історію землі, насправді нотуючи лише свою власну історію, і тих, хто не намагався.

Є одна велика різниця між поглядом землі та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина — навколо себе, іноді вдалину, іноді в небо, коли відчуває на собі чийсь погляд, що вигулькує звідти. Земля дивиться в небо завжди. Землі байдуже все, крім того, що нагорі, над нею. А над нею завжди воно — то синє, то чорне, то сіре. А ще іноді сонце, іноді хмари, іноді миготливий вогник авіалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж із блискучого металу космічного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухається поміж зір. Ці «супутники» — єдина спроба людства розгорнути свій погляд униз, на землю. Мабуть, перші вчені мріяли, щоб погляд землі та «погляд» супутника колись зустрілися. І щоб супутник сфотографував реакцію землі на цей жарт розумних людей. Перші вчені вже померли. А наступні забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутників розгледіти всі стежки в лісах і всі кораблі, особливо військові, на морях. І не було для них серйознішої перешкоди в своєму спогляданні землі, ніж важкі, навантажені снігом хмари, що поспішають укрити землю білосніжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплі.