«Мері та її аеропорт»

Мері та її аеропорт (fb2) - Мері та її аеропорт 692K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Евгений Викторович Положий

Євген Положій

МЕРІ ТА ЇЇ АЕРОПОРТ

1. СУСІДИ

«Їж котлету!» — у сонний мозок, наче цвях, уп’явся старий тріскучий голос. Герман перевернувся на інший бік і сховав голову під подушку. «Не буду!» — відповів чистий дитячий голосок за стіною. «Їж котлету, кому я кажу! — Забивання цвяха продовжувалось чіткими енергійними фразами. — Негайно!» — Але Герман уже знову провалився в сон. Закінчення діалогу прослизнуло десь поруч і стерлося з пам’яті.

Колись він мешкав біля кладовища, і недільними ранками його будив оркестр, який грав Шопена. Грав фальшиво, зате далеко і тихо, тому прокидатися було легко.

У новій квартирі Герман ніяк не міг звикнути до галасу центру міста. Особливо влітку, коли люди зовсім не хотіли спати по ночах: йшли вулицею, п’яно співали пісні, гуркотіли по асфальту жерстяними банками з-під пива, били скляні пляшки об стовпи. Жінки голосно реготали або кричали, переважно матом, чоловіки кричали виключно матом.

Будинок стояв поруч із дорогою. Коли Герман розмовляв по телефону, здавалося, що він стоїть на перехресті — шум шин навіть легких машин наче жив у слухавці.

Остаточно Герман прокинувся від завивання тролейбуса. Перші дні цей звук його лякав, йому здавалося, що падає авіабомба. Як у старих кінохроніках про війну.

Він сонно роздивлявся стелю і звично прислухався до сусідів.

Першим був ідентифікований сусід згори, Літрофанич. Як завжди, той недільними ранками ремонтував табуретки. Інколи сусід працював на кухні, а влітку виходив на лавку біля під’їзду і обкладався молотком, пасатижами та цвяхами. Герман ніяк не міг второпати, скільки у сусіда табуреток. Навіть за найскромнішими підрахунками їх мало бути не менш ніж півсотні, хоча б по одній на тиждень, але це було дуже сумнівно.

Митрофанович та його війна

Митрофанович, як завжди, старався. Табуреток у нього було лише дві, а не півсотні, як думав Герман. Одну з них Митрофанович використовував за призначенням, іншу тим часом ремонтував. На сьогоднішній його жаль, життя він присвятив зовсім іншому напрямку людської діяльності. Відколи прийшов з армії й до самої пенсії Митрофанович працював «мухобоєм» на прохідній машинобудівного заводу. Тобто він займався не виробництвом, а його охороною. Якби йому зараз доручили охороняти табуретки, він не мав би жодних проблем, але ж зараз він мусив їх ремонтувати. Тому що довести своїй бабі, хто є хто в цьому світі, — найважливіша і, можливо, остання справа його життя.

Увесь їхній родинний конфлікт сорок п’ять років крутився навколо питання: «мужик Митрофанович чи не мужик?» Баба Олена, яку Митрофанович узяв із свого села, вважала, що мужик удома повинен усе робити своїми руками, «…інакше — для чого він тоді здався?» Він же, використовуючи службове становище, майже всі побутові клопоти вирішував через «шило», тобто спирт, або прохідну заводу, де його називали Літрофаничем. За сорок п’ять років подружнього життя, за сорок п’ять років чергувань Митрофанович жодного разу нічого не зробив власноруч. Але тепер, коли його відправили на пенсію, він водночас втратив майже всі життєві надбання і переваги, залишившися сам на сам із дружиною. Раніше він сміливо міг сказати: «Тобі яка різниця, де та хто? Роботу зроблено!» — і гордо йти з газетою до дивана. Тепер же зловредна баба із задоволенням брала реванш. Дійшло до того, що він, пригнічений ідіотською ситуацією, майже повністю втратив інтерес та бажання до статевих стосунків. І причина тут не у віці, Митрофанович чудово себе почував, а в цих клятих табуретках, які ніяк не давались його незвиклим до такої праці рукам.

Митрофанович вкотре примостився біля табуретки, і, не кваплячись, кілька разів сильно вдарив молотком. Табуретка знову підступно скосилася вбік.

У цій трагікомедії його по-справжньому хвилювали дві речі. Перша: він розумів, що ніколи не зможе самотужки відремонтувати табуретки. Друга: світова статистика вказувала на те, що він помре раніше, ніж баба Олена. «Бабці, якщо їх не вбивати, завжди живуть довше за дідів», — подумав Митрофанович і якось недобре глянув на дружину, яка клопоталася поруч. Перший факт його хіба що гнітив, а з другим він змиритися не міг у силу несприйняття загальносвітової дисгармонії.

Герман та його бажання до рудої мами

Стеля була звичайною, недбало вибіленою.

Герман любив недільні ранки, навіть останнього року, коли вони стали такими гамірливими. За стіною ліворуч почувся рев дитини. Саме рев, а не плач. Герман би й сумнівався, що дитина на таке здатна, але він часто бачив, як із сусідньої квартири виносили коляску. Мама була досить симпатичною дівчиною років двадцяти, батькові, здавалося, на вигляд не більше сімнадцяти. Дрібненького хлопчину було ледь видно за коляскою, коли він тяг її на третій поверх. Але хто саме живе у квартирі ліворуч і скільки там людей, Герман достеменно так і не з’ясував. Усі його спроби порахувати цих сусідів закінчувалися провалом, виходило навіть гірше, ніж із табуретками Літрофанича. Окрім батьків, старших Кальченків, їхньої доньки, її юного чоловіка, онука (чи онучки?) він часто бачив ще одну жінку з дитиною. Певне, це була старша донька Кальченків, бо обидві дівчини схоже симпатичні і руді, хоча справжній колір волосся сучасних жінок пам’ятають тільки їхні батьки та вчителька початкових класів. Мешкає тут старша донька Кальченків постійно чи ні, Герман ніяк не міг розібрати, але її син під наглядом бабусі часто копирсався у дворовій пісочниці помаранчевою лопаткою.

Одного разу він спостерігав, як та лопатка опустилася на голову місцевому коту, іншого разу — злетіла високо вгору під крик малого: «Ура! Мама приїхала!» Лопатка впала за паркан дитсадка, та цього ніхто не зауважив — мама, лишивши валізи посеред дороги, кинулася до сина і радісно підняла його догори.

За добротним фірмовим одягом та манерою поводитися Герман одразу визначив старшу із доньок Кальченків як ілюзіоністку за фахом. До цирку чи естради в лексиці Германа це слово не мало жодного відношення.

Усі тутешні чоловіки стверджували, що саме в цьому місті живуть найкрасивіші жінки у світі. Проте Герман філософічно ставився до цієї аксіоми. Він не бачив іще жодного міста, де б чоловіки стверджували протилежне. «В нашому місті найкрасивіші жінки» автоматично означає «ми володіємо найкрасивішими жінками, отже, ми — найкрутіші чоловіки!»

Але симпатичних дівчат та жінок тут справді було багато, і справді чимало з них виїжджали за кордон. Але лише одиниці досягали вершин професійної майстерності, тобто ставали висококваліфікованими ілюзіоністками. Це тонка, складна і дуже відповідальна робота. Одна помилка — і може розбитися людська доля, а можливо, і не одна. Суть професії полягає у тому, що ілюзіоністка має не одного-двох-трьох постійних коханців-клієнтів водночас, а мінімум шість-сім. Точна їх кількість вираховується за кількістю мобільних телефонів у ілюзіоністки. Мобільний телефон — перший з аксесуарів, який дарується клієнтом, ознака підвищеної інтимності стосунків. «На цей телефон тобі телефонуватиму лише я, домовилися, люба?» Чому б і ні, бовдуре? Кожен із коханців каже їй приблизно таке: «Крихітко моя, я знаю, що у твоїй країні на тебе чекають хвора мама і багато молодших братиків та сестричок, які хочуть їсти. Я розумію, що тільки безпросвітні злидні спонукали тебе зайнятись тим, чим ти займаєшся тут. Я також знаю, що ти ніколи не кинеш цього доти, поки напевно не знатимеш, що твоя велика родина не жебракуватиме. Скажи мені, скільки ти заробляєш за ніч? Я буду давати тобі гроші, але за умови, що ти кохатимеш мене і спатимеш тільки зі мною. Ти згодна?» Звісно, вона була згодна. Чому б і ні, бовдуре? І він дарував їй мобільний телефон, на який дзвонив тільки він. Усе, що їй потрібно тепер, — створити для цього чоловіка ілюзію кохання. І чим дужче закохується, тим більше зиску вона з нього має. Тому — ілюзія, тільки ілюзія того, що вона його кохає, що він — один-єдиний для неї в усьому світі. Чоловікам завжди не вистачає кохання і тепла, вони так до цього незвичні, а наші дівчата — такі прекрасні актриси. Але західні чоловіки не тільки благородні, але й дуже зайняті. Тому незабаром з’являється вільний час, який можна використати ще для однієї ілюзії, потім ще і ще, таким чином, через півроку вони стають професійними ілюзіоністками, здатними без проблем і зайвих вагань створити ілюзію щастя і кохання як для одного чоловіка, так і для кількох водночас. Більше мобільних телефонів — більше ілюзій — більше грошей та подарунків. Отже, одвічні аматорські жіночі забави наші дівчата першими поставили на професійні рейки. Рейки розгалужувалися так само часто, як дівчата розводили ноги.

Старша із сестер Кальченків, хоча він і бачив її лише кілька разів, дуже подобалась Герману. Інколи перед сном він мріяв про неї.

Герман та пані Польська