«Червоні хащі»

Червоні хащі (fb2) - Червоні хащі 806K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Фоззі

Фоззі

Червоні хащі

Таке прекрасне місце, щоби бути разом із друзями.

Добі («Гаррі Поттер»)

Глава перша,

в якій нові приїздять, а старі нервуються. І все закінчується

У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. Я пригадую давні часи, сміюся зі старих анекдотів і годую Бродягу хлібом, коли вдається назбирати той хліб під час сніданку. Якщо зранку світить сонце, а таке в наших краях буває часто, тоді день зовсім хороший.

Про погані дні я не хочу розповідати. У вас самих таких десь, певно, вистачає, — то нашо ще мої? А в хороший день, як нічого не болить і сяє сонечко, я сиджу до обіду на гойдалці, пригадую, як усе було колись, як минуло життя і як я потрапив сюди, в Червоні Хащі. І що після того сталось. Але ніколи не замислююся про те, що буде далі: вже немає сенсу. Найкраще — дочекатись обіду, а потому знайти собі куточок і спробувати почитати щось нове.

Я випробовую по книжці на день і зазвичай кидаю її ще до вечора. Мені би зараз не завадив Джек Лондон — зібрання з чотирьох сірих томів, яке колись купувала Марія в обмін на макулатуру. Тоді ми вдвох працювали у школі, з папером проблем не було (і своїх залишків вистачало, й діти збирали за рознарядкою райвно), тож книжок удома було багацько. Я часом шкодую, що не забрав їх зі собою, — ці новосельці навряд чи щось із нашого читатимуть.

Мені вони відразу не сподобалися: що той господар зі свинячими очима, що його товста гамірлива дружина, що двоє дітей, а на них — уже повірте — я за своє життя навчився добре розумітися. Щойно зайшовши до нашої хати, ці двоє хлопчаків одразу залізли на диван у залі й почали по ньому стрибати. І не так, як стрибають радісні діти, а наочно, для мене, щоб у такий спосіб зробити це місце своїм. Я таким нахабам завжди ставив трійки, навіть якщо вивчили на чотири. Щоби знали.

Чоловік їм тоді нічого не сказав, тільки ходив по кімнатах, навіть не роззувшись, цикав і зиркав своїм недобрим оком. А жінка спробувала вгамувати синів, але для порядку, без суворості.

Ми ще і про гроші не заговорили, а я вже зрозумів, шо програв. Що вони стрибатимуть і тут, і там, а їхні батьки куплять хату, ще й посунувши мою ціну.

Так і сталося: вони виторгували вісімсот доларів із трьох тисяч, у які оцінила хату Степанова донька, котра працює в Києві ріелтором. За місяць до того Галина зустріла мене біля магазину, випитала, що я продаю хату, набрала доньку і попросила оцінити, щоби я не прогадав. Навіть слухавки мені не дала, сказала: «Три тисячі доларів», — і пішла собі до крамниці.

Я дав безкоштовне оголошення в «Авізо», місяць мене ніхто не турбував, аж поки приїхали ті злидні й купили хату за дві двісті. Ще й поставили умову: з’їхати треба до Нового року. Товста жінка так швидко й наполегливо говорила, що мені лишалося тільки погоджуватися, щоби вони якнайшвидше лишили мене у спокої. Такий уже типаж, розумієте? Як наша попередня шкільна директорка, котра весь час мела своїм язиком, не лишаючи нікому простору.

Я зламався після того, як удруге за тиждень мало не спалив будинок, забувши на плиті картоплю чи щось таке. Знаєте, як кажуть: клятий склероз? Схоже, то був саме він, і я вирішив, що час здаватися.

Я мав два варіанти будинків престарілих, де лишалися місця за помірні гроші: Звенигородка та Червоні Хащі. Тільки в першому випадку гроші брали за рік уперед, а у другому — за квартал. До того ж перший будинок був великий, а другий — маленький, сімейного типу, ще й у лісі.

«Сяду на пеньок, з’їм пиріжок», — вирішив я, обміняв триста доларів, закрив усі комунальні борги, сплатив квитанцію за пансіон, написав листа Микиті й зібрав речі. Зі собою можна було привозити лишень одну валізу, тому книжки перейшли у спадок неприємним людям.

За кілька днів покупці повернулись, уже з частиною своїх речей, і моментально забруднили хату, в якій дня без віника не було. Чоловік швиденько домовився зі сусідовим сином, аби той мене наступного ранку відвіз. Дивно. Ніби щойно — і вже. Так швидко… Скільки ми років із Василем прожили поруч, а я б і не наважився попросити цього даїшника про поміч. А новоселець відніс йому пляшку — й усе, домовилися: син відвезе, о сьомій будьте готові.

Я ліг було спати, а ті всілись у залі перед телевізором, увімкнули гучно якийсь передноворічний концерт і почали святкувати, ніби мене вже немає. Який тут сон? Навіть коли вони вгамувались і розклали диван — один на всіх, — я все одно лежав і дивився в рідну стелю. Намагався пригадати щось хороше, та марно. Тільки і стукало в голові: востаннє, це — востаннє.

* * *

Чоловік прокинувся відразу після мене, надибав у своїх пакунках невеличку сокиру й пішов надвір. Я саме знімав чайник із вогню в кухні й побачив, як він рубає ялинку, що стояла посеред клумби між ґанком і парканом. Я швидко, як тільки міг, вибіг надвір, але справу вже було зроблено. «О, допоможи», — сказав він мені, та я мовчки розвернувся й пішов до кухні.

Скільки років цю клумбу доглядала Марія? П’ятнадцять? Двадцять? Той висадок я приніс якось навесні, зовсім маленьким. Якщо нічого не плутаю, купував його як блакитну ялинку, та виросла звичайна зелена. Не відразу, проте виросла. За нашою домовленістю, там поруч нічого не саджали. Додали пару вишень на задньому дворі, а спереду була тільки вона.

Щороку ми її наряджали у дворі, — в хаті Марія дозволяла тільки вітки, бо й так місця мало. Де та шабатурка з іграшками? Мабуть, десь у сараї. Навіть брехати цим не доведеться: не знаю, та вже й не дізнаюсь. Але вони мали свої іграшки. Розбудивши родину, господар наказав усім швиденько наряджати ялинку, яку він поставив замість столу, посунувши того до стіни.

Я пив чай, стоячи в кухні, й щосили намагався нічого не помічати. Перед тим поставив біля дверей чемодан, із яким ми кілька разів їздили на море — либонь іще в сімдесятих, — і чекав. Чверть на восьму прийшов Василів син, навіть не попросив пробачення за те, що спізнився, взяв мою валізу, пробурчав: «Я в машині», — й пішов надвір.

— Ну шо, отєц? — відірвався від яєчні новий господар, витер руку десь позаду себе і простягнув її мені. — Бувай.

І знову вибору не лишалося: моя рука сама собою простягнулася назустріч. Устрягла і дружина:

— Ви не хвилюйтеся, все буде хорошо, якщо якісь вєщі ваші будуть потрібні, ми їх викидати не будемо, в сарайчику полежать, відправим.

— Я не хвилююся, — збрехав я і вийшов, не обертаючись. Але, сідаючи до машини, все ж таки не втримався і подивився у вікно. Тепер, коли дерева не стало, з вулиці було добре видно, що там. Діти наряджали ялинку, стоячи на табуретах, а батько стовбичив за ними, їв і щось пояснював, указуючи виделкою, куди що вішати. «Певно, паркан зведуть, — подумав я, — такі люди не можуть жити без високих парканів». І ми поїхали.

— Шо, батя, стрьомно, небось? — запитав мене сусідів син, коли ми виїхали зі села.

— Чого?

— Ну, дом родной покидать.

Серьожа вчився в мене (всі тутешні діти ходили до нашої школи), та нічим особливо не вирізнявся, хіба що батьковими щоками. «Кугутьо», — казала колись моя мати і була права. Кугутьо… Він навіть забув, як мене звати, тому я вирішив нічого не відповідати, лише зробив радіо гучніше, хоча там і передавали «Песнярів», яких я ніколи не любив.

* * *

Тоді я ще не знав, що спочатку селище називалося Білі Хащі. Мабуть, назву обирали довгою зимою, бо що тут біле? Ліс та болото. Так собі село й жило століттями — Білими Хащами. Коли комуністи запанували тут на початку двадцятих, почали перейменовувати все, що на очі потрапляло. Так з’явилися численні Чапаєвки, Жовтневі, Травневі та Ленінські.

Мабуть, у якогось комісара тоді фантазії вистачило тільки на те, щоби поміняти колір: були Білі Хащі, стали — Червоні. Між іншим, дивно, що Білу Церкву тоді не перейменували на якийсь Кіровськ, бо Червона Церква — то було би занадто. Місцевим у Хащах, напевно, все було однаково, інакше повернули би селу історичну назву на початку дев’яностих, коли червоні ще не оговталися від поразки й коли ще можна було.

Я закуняв. Ніби на хвилинку, аж раптом Василів син сказав: «Под’єзжаєм», — і я побачив невеличкий з’їзд із дороги, навпроти якого стояло декілька пам’ятників. Так у нас скрізь: спочатку їздять п’яні на свята, а потому ллють сльози за загиблими, п’ють і їдуть знову. Водій перехрестився тричі, а тоді обережно повернув на ґрунтову дорогу. Сніг закатав вибоїни «заподліцо», та дорога все одно була погана. «Ох, мабуть, це ще ті хащі», — сказав я собі, намагаючись угамувати паніку.