«Льонтом. Дороги і люди»

Льонтом. Дороги і люди (fb2) - Льонтом. Дороги і люди 551K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Богдан Ославський

Богдан Ославський

Льонтом. Дороги і люди

Передмова

У дорозі мені бракувало давніх друзів. Думав, як повернуся, відразу підемо на пиво й пробалакаємо до пізньої ночі. Зустрічалися з того часу багато, але про мандри я майже не згадував. Взагалі розповідати не хочеться. Може, трохи, але не так, як здавалось раніше. А що я скажу? «Як там та Азія?» — запитають. Ну а я в двох словах — так і так. І ніяк! Бо нічого не зрозуміло. «Люди бідують, президент не вступиться, поки не вмре, дині солодкі, а м’ясо дешеве, тільки тягне мене до нашої кухні». Нічого цікавого. Марко Поло давно не на часі. Бери, відкривай Вікіпедію — маєш! Або ще краще: «І як з’їздили?» — «Та добре». — «О, молодці, відпочили, так тримати!»

З письмом інакше, бо це я спершу для себе все вибудовую. Це не лінива відповідь, навмисне скорочена до двох речень, бо ж запитали для ввічливості. До написаного я нікого мимоволі не змушую. Не треба слухати, скільки оповідач вимагає. Я б вимагав багато, а так — читатимуть, хто собі сам захоче й коли захоче. Воля ваша.

Не мав на меті описати Казахстан, Росію, Узбекистан ані будь-яку іншу країну, ані населення, ані звичаї і навіть не архітектуру. Не намагаюся, та й не можу сказати, як воно там. Немає конкретного Узбекистану, а є хіба його атрибути, «властивості», вказані в енциклопедіях чи путівниках, описані й відфотографовані блогерами, проаналізовані експертами-журна-лістами. Я не можу сказати добре там чи погано, криво, потворно чи холодно, а коли щось таке й написав, то дуже на то не зважайте. Просто бачив я «те», а було мені «так»; де здалося мені тісно — іншому буде просторо. Двічі потрапивши до Бейнеу, я побував у двох різних містах, хіба що обидва рази ночував у тій самій чайхані.

Кожна країна у своїх кордонах нескінченна, як земля під ногами. Тільки дурень або ґрунтознавець взявся б її описувати. А я пошукав, де є добра глина, взяв роскаль, накопав її, очистив і зробив глечик. Нате! Посуд продається порожнім. Можете покласти на піч і сусідам показувати, можете наповнювати його молоком, водою або узваром. Хто що любить. Він усе ще глина, але вже не земля.

Тепер про найголовніше. Я народився і виріс у селі Велика Кам’янка на Коломийщині. Вчився в Франківську. З дитинства хотів утекти подалі від села, та й узагалі Кам’янку мав ні за що. Там, здавалося, нічого для мене нема. Чим далі я звідти відчалював, тим більше той дім цінував. Зараз вірю, що до моєї спини прикріплена така безрозмірна ґумка-угорка, іншим кінцем прив’язана до міцно забитого цвяшка. Чим далі їду — тим більше вона натягується. Чи може порватися, я не знаю. Поки — ні. Але де би не був, я завжди відчував натяг тієї ґумки і добре знав, де її другий кінець.

Кінець і початок книжки — це тексти з України, але про місце, де забитий той цвях, поки нічого. Кажуть, найтяжче писати про тих, кого любиш найдужче. Тому й ходжу навколо.

Ті двоє

Залізничні станції в напрямку від Києва до Коростеня: Святошин — Новобіличі — Біличі — Ірпінь — Лісова Буча — Буча — Склозаводська — Ворзель — Кичеєве — Немішаєве — ...

Вона була страшна та ще й плакала. Нагадувала Емілі з фільму «Шість демонів Емілі Роуз». Ті самі припідняті налякані брови. І губи такі ні прямі, ні криві. Спиралася йому на плече. Іноді цілувала в щоку. Витирала сльози. Тобто там, де вони мали бути, бо плач вгадувався лише за голосом і виразом обличчя. Видно було, що плакала, але сліз я не бачив.

Він був дрібний і красивий, наскільки таке можливо. Хоча такі дрібні риси частіше прикрашають дівчат. Тільки очі великі мав. По-дівочому був красивий.

— Хочу, шоб ми приїхали до Кічєєво.

А він мовчить. Відвертає голову до вікна. Вона його знову в щоку цілує. Тулиться.

— Ну щитай, шо работаю вже.

— Пару грівєн на день?

— Ну і ти. Ти ж тоже найдеш работу. Вот мама казала...

Спершу я пропускав їхню розмову собі поза вуха. Дещо вловив, дещо ні. То я вже потім вслухався і намагався зрозуміти, що й до чого.

— А машину?

— Ну вроді й не дорого. Тищя грівєн кредіт нада буде платить. Ну, при зарплаті, скажем, дві двєсті, як в мене була: то на кредіт, то на хату — двєсті на кармані лишається. Аткуда? Дві сотні на кармані.

— Кстаті, я мамі вчора сказала, що ти с Антоном гуляєш.

— Ну погулял, і шо?

Хлопець не дуже хотів говорити, переважно відмовчувався. Та й взагалі він мені здався замкнутим. І, може, трохи стривоженим. Обізвався, коли дівчина згадала про вагітну подругу, в котрої з чоловіком буде вже третя дитина.

— Да патаму шо зачєм? Работа, во-первих, — каже він. — Во вторих, нада первого поставить на ноги. Ну і нада їй в больніцу ложиться. І дєньгі на то. І всьо.

— А я рада за них. Ти не рад?

Мовчить.

— Хочеш, можем в Кічєєво вийті. Пєшком підем.

— Нє, в Нємєшаєво.

А вона знову трохи плачучим голосом:

— Мама ж волнується. Понімаю... Вона ж моя мама. А ти не звонив?

— Нє, — і втупив у вікно очі.

— Я сказала, що ти с Антоном гуляв. «Сєрьожа с Антоном», — сказала.

— Да, погуляв.

— Ну, в мене можем ночувати, — переконувала тремким голосом дівчина. — Правда. Мама не протів. Я казала. «Пусть заходить Сєрьожа, — казала, — пусть заходить». Всє втройом пєрєночу-єм. Ну? Можна вєдь, правда. А ти к своїй мамі не заходив?

— Куда?

— Ну, дамой. Я думала, шо ти дамой їздив. І Антон тоже не їхав?

Сєрожа не виспаний. Великі очі його раз по раз заплющуються на довше, ніж просто би кліпав. Сидить навпроти мене скраю лавки. Коло вікна, тому й зручніше спиратися, аби дрімати. З іншого боку, здається, що якби дівчина (нехай буде Іра) не відволікала його, то все одно не заснув би. Ну і не спав.

Електричка тим часом доїхала до Ворзеля. Я вийшов, а ті двоє поїхали далі. Прийшов додому й більше про них не думав. Поїв, помився та й ліг спати. Рано мусив добиратись до Києва, бо зустрічав на вокзалі друзів.

То вже двадцять по п’ятій удосвіта я їхав тягою. Мені тоді страшенно пощастило — якщо можна то вважати за щастя — сів у вагон, де були вчорашні Сєрьожа та Іра. Назву її так. Спочатку я навіть не повірив, бо забагато всього подібного. Він так само тулився до вікна, а вона так само до нього. У вагоні лишень світало. Лампи вже були вимкнені, тож ми сиділи в такій напівтемряві, як і вчора пізно ввечері. Тільки тоді світло було жовто-млявим, бо від електрики; тепер чисте і сірувате. І людей також мало — ще одна подібність першого і останнього поїзда. По одному, по двоє пасажирів на «купе». Я підсів третім і втупився в книжку. Час від часу підводив очі. Трохи було прохолодно, через те, мабуть, дівчина чимдужче тулилася до свого Сєрьожи. Спочатку вона якось дивно на мене глянула. Гадаю, впізнала, але потім вже не зважала.

З іншого боку, таке співпадіння зі мною не вперше — я часто добираюся тягами і часто впізнаю пасажирів. Особливо гендлярок із грибами-молоками-квітами, бо ті їздять більш-менш регулярно. То не така вже й дивина, що ми сіли в один вагон.

— Ти шо робить будеш? — питає Іра.

— Да погуляю нємного, піва поп’ю.

— А мене встрєтіш після работи?

— Встрєчу.

— Ну, в мене обід буде, то ше, може, встрєтімся.

Говорили повільно. То одне скаже, потім кілька секунд промовчать, то потім інше. Так розмовляють, наприклад, дуже розслаблені або стомлені. Ми тим часом приїхали до Бучі. Підсіло кілька чоловік. Розмістилися ближче до краю вагона і загалом далеко від нас.

— Ти коли освободишся?

— Не знаю — сто раз казала. Не знаю, я так і не поняла, чи з восьми до восьми, чи до десяти, коли вони закриваються. Но я буду рада, коли б ти на обід...

— Постараюсь.

— А ти с Антоном, — питає Іра, — в двєнадцать, да?

— Ага.

— Но ти же не відел.

— Нє, ти знаєш, шо нє. Ну нічо такого особєнного, думаю.

— І то харашо.

— Комната як комната. А яка може бути комната в общежитії? Но Антон, вроді, казав, шо люди там хароші.

Дівчина знову пригорнулась до нього і поцілувала в щоку. Запхала пальці в його волосся. Той лиш зітхнув і далі потупився у вікно, а я в книжку. Гучномовець сказав, що наступна — Ірпінь.