«В пошуках Аляски»

В пошуках Аляски (fb2) - В пошуках Аляски (пер. Вера Назаренко) 797K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джон Грин

Джон Грін

В пошуках Аляски

Прикол

Усі розсілися на спальниках, Аляска курила з неприхованою зневагою до очевидної пожежонебезпечності дерев’яної конструкції, і тут Полковник дістав аркуш друкарського паперу і зачитав:

— Мета сьогоднішнього свята — раз і назавжди довести, що ми — справжні приколісти, а п’ятиденки — справжні невдахи. А ще у нас буде нагода зіпсувати життя Орлу, а це завжди приємно. Отож,— промовив він і зробив паузу, мов перечікуючи барабанний дріб,— сьогодні ввечері ми воюємо на три фронти. Фронт перший: передприкол: ми, так би мовити, підсмалимо Орлу дупу. Фронт другий: операція «Лисань», у якій Лара самотужки здійснює каральну місію, настільки витончену і жорстоку, що вигадати її міг тільки... ну... я.

— Гей! — урвала його Аляска.— Це була моя ідея!

— Ну гаразд, о’кей. Це була Алясчина ідея,— зареготався він.— І нарешті, фронт третій: звіти про успішність. Ми увійдемо в шкільну мережу та скористаємося базою даних з успішності, щоб розіслати родичам Кевіна та ін. повідомлення про те, що вони завалили деякі з предметів.

— Нас, безперечно, витурять зі школи,— мовив я.

— Сподіваюся, ви азіата з собою прихопили не тому, що вирішили — він комп’ютерний геній. Бо я не геній,— сказав Такумі.

— Нас не витурять, а комп’ютерний геній — це я. Всі решта — робоча сила і прикриття. Ми просто, знаєте, здіймемо маленький шарварок.

В пошуках Аляски

Присвячується моїй родині:

Сидні Грін, Майку Гріну і Генку Гріну

Я наполегливо старався чинити правильно.

Останні слова президента Гровера Клівленда

До

за сто тридцять шість днів до

а тиждень до того, як я поїхав до школи-інтернату в Алабамі, покинувши родину, Флориду і все своє жалюгідне життя, мама вирішила будь-що влаштувати мені прощальну вечірку. Сказати, що нічого доброго я не очікував, це висловитися дуже м’яко. Хоча мене змусили запросити всіх своїх «шкільних друзів», тобто весь набрід з театрального гуртка й кількох розумників з уроків англійської, з якими соціальна необхідність змушувала мене сідати в їдальні нашої звичайної школи, однак я знав, що вони не прийдуть. Мама не здавалася, бо плекала ілюзію, ніби я всі ці роки примудрявся приховувати від неї свою популярність у школі. Вона приготувала силу-силенну артишокового соусу. Прикрасила вітальню жовто-зеленими вимпелами — у кольорах моєї майбутньої школи. Купила дві дюжини хлопавок і розставила по краю маленького столика.

Й от, коли прийшла остання п’ятниця, коли майже всі речі були спаковані, мама з татом і зі мною о четвертій п’ятдесят шість вечора сіли на канапу у вітальні, терпляче очікуючи появи кавалерії з плакатом «Щасливої дороги, Майлзе». Кавалерія таки прискакала, і складалася вона рівно з двох осіб — Марі Лосон, тендітної білявочки в прямокутних окулярах, і її дебелого (м’яко кажучи) хлопця Вілла.

— Привіт, Майлзе,— сказала Марі, сідаючи.

— Привіт,— відказав я.

— Як літо провів? — поцікавився Вілл.

— Нормально. А ти?

— Добре. Ми ставили «Ісуса Христа — суперзірку». Я допомагав з декораціями. Марі зробила освітлення,— сказав Вілл.

— Круто,— зі знанням справи кивнув я, і на цьому теми для розмови вичерпалися. Я міг би спитати щось про «Ісуса Христа — суперзірку», але я: 1) не знав, що це таке, 2) не хотів знати, 3) я ніколи не вирізнявся здібностями до світських розмов. Зате моя мама може розбалакувати годинами, тож вона додала розмові ніяковості, запитавши про графік репетицій і про те, як одбули рок-оперу — чи мала вона успіх.

— Гадаю, мала. Людей було багато, гадаю...— Марі взагалі багато гадала.

Нарешті Вілл мовив:

— Ну, ми завітали просто попрощатися. Марі треба до шостої повернутися додому. Веселого тобі життя в новій школі, Майлзе.

— Дякую,— з полегшенням відказав я. Гіршою од вечірки, на яку ніхто не прийшов, може бути тільки вечірка з двома неймовірними, жахливими занудами.

Вони пішли, а я сів поруч з батьками і втупився у порожній екран телевізора — мені хотілося його ввімкнути, але я розумів, що зараз не варто. Я відчував, що батьки обоє дивляться на мене, очікуючи, що я розплачуся абощо, ніби я не знав од самого початку, що все буде саме так. Але ж я знав. Я відчував їхню жалість, з якою вони загрібали чипсами артишоковий соус, призначений для моїх уявних друзів, але жаліти варто було їх, а не мене: я ж не розчарувався. Мої очікування справдилися.

— Через це ти хочеш і поїхати від нас, Майлзе? — поцікавилася мама.

Я мить поміркував над цим, стараючись не дивитися на неї.

— Е-е-е... ні,— відказав я.

— То чому ж? — запитала вона. Це вже не вперше мама ставила мені таке запитання. Їй не дуже хотілося відпускати мене в школу-інтернат, і вона цього не приховувала.

— Це через мене? — поцікавився тато. Він сам навчався у «Калвер-Кріку», в тій школі, куди збирався я, навчалися там і обидва його брати й усі їхні діти. Здається, йому подобалася ідея, що я вирішив наслідувати його. Дядьки розповідали мені, яким знаменитим тато був у школі — він був водночас хуліганом і круглим відмінником. Це здавалося мені життям кращим, ніж моє у Флориді. Але ні: тато тут ні до чого. Точніше, не зовсім.

— Стривайте,— сказав я і пішов до татового кабінету по біографію Франсуа Рабле.

Я любив читати біографії письменників, навіть якщо (як воно і було у випадку з мсьє Рабле) не прочитав жодного їхнього твору. Розгорнув книжку наприкінці та відшукав позначену маркером цитату. («НІКОЛИ НЕ МАЛЮЙ МАРКЕРОМ У МОЇХ КНИЖКАХ»,— тисячу разів казав мені тато. Але як інакше знайти те, що я шукаю?)

— Цей чолов’яга,— почав я, зупинившись у дверях вітальні,— Франсуа Рабле. Він був поетом. Його останні слова були: «Іду на пошуки Великого Можливо». Ось чому я їду. Не волію чекати смерті, щоб розпочати пошуки Великого Можливо.

Батьки притихли. Я шукаю Великого Можливо, а вони не гірше за мене знають, що з такими, як Вілл і Марі, я його не знайду. Я знову сів на канапу поміж мамою і татом, і тато обійняв мене, і ми ще довго сиділи отак, мовчки, разом на канапі, аж я відчув, що можна вже ввімкнути телевізор. Відтак ми повечеряли артишоковим соусом, дивлячись історичний канал, тож, зрештою, прощальна вечірка виявилася не найгіршою.

за сто двадцять вісім днів до

 Флориді було і гаряче, звісно, і волого. Гаряче так, що одяг лип до тіла, мов скотч, а піт котився з чола в очі, як сльози. Але спека ж була тільки надворі, тож я звик бігати від одного місця з кондиціонером до іншого.

Однак я виявився геть не готовий до спеки, яка зустріла мене у підготовчій школі «Калвер-Крік», за п’ятнадцять миль на південь від Бірмінгема, штат Алабама. Батьки припаркували наш бездоріжник на моріжку за кілька футів од стіни моєї кімнати в гуртожитку — кімнати №43. Але щоразу як я долав оті декілька кроків до авта, щоб вивантажити речі, яких, тепер здавалося, я напакував забагато, сонце пропікало одяг з такою силою, що реально нагадувало пекельний вогонь.

Утрьох з мамою і татом ми розвантажили машину за кілька хвилин, але в моїй кімнаті без кондиціонера, яка, на щастя, виявилася в тіні, було ненабагато прохолодніше. Кімната мене здивувала: я собі в уяві намалював м’який килим, обшиті дерев’яними панелями стіни, меблі у вікторіанському стилі. А насправді, за винятком єдиного предмета розкоші — особистої вбиральні,— це була просто коробка. Стіни зі шлакоблоків, укриті численними шарами білої фарби, біло-зелений картатий лінолеум на підлозі,— приміщення більше нагадувало лікарняну палату, аніж гуртожиток з моїх фантазій. Просто біля вікна стояло двох’ярусне ліжко з необробленого дерева з вініловими матрацами. Письмові столи, шафи і книжкові полиці всі кріпилися до стін, щоб запобігти творчому переплануванню. І ніякого кондиціонера.

Я сів на нижнє ліжко, а мама відчинила валізу, витягла з неї стос біографій, з якими тато погодився розлучитися, і поставила їх на полицю.