«Заїр»

У машині я їй сказав, що дописав останнє речення чорнового варіанта книжки. А коли ми почали підійматися на ту гору в Піренеях, яку вважаємо священною і де нам уже доводилося переживати незабутні хвилини, я запитав у неї, чи не хоче вона знати, якою є центральна тема книжки або принаймні, як я її назвав; вона відповіла, що їй дуже хотілося б про це запитати, але з поваги до моєї праці вона ні про що не запитувала, тільки дуже раділа тому, що я нарешті її написав, – дуже раділа.

Я сказав, як вирішив назвати книжку і яка її центральна тема. Ми йшли далі мовчки, а коли дійшли до повороту, то почули шум; вітер наближався, він летів на нас, і під його шум гора показувала нам свою магію і свою могутність.

А потім пішов сніг. Я зупинився й замилувався цією хвилиною: летючими сніжинками, сірим небом, лісом і нею, що була поруч. Нею, яка була поруч мене завжди.

Я хотів їй сказати вже тоді, але потім подумав, що нехай вона ліпше довідається про це, коли почне гортати сторінки книжки. Цю книжку я присвячую тобі, Кристино, дружино моя.

О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до тебе.