«Гора між нами»

Гора між нами (fb2) - Гора між нами (пер. Таисия Ивченко) 1528K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Чарльз Мартин

Ця книжка є художнім твором, і всі імена, місця, персонажі й події вигадано або ж використано суто з художньою метою. Усі збіги з реальними подіями, людьми та місцями випадкові. 

Чарльз Мартін

Гора між нами

Присвячується Крісу Фірбі

Пролог

Привіт.

Не знаю точно, котра зараз година. Ця штука має записати час. Я кілька хвилин як прокинувся. Ще темно. Не знаю, скільки я був непритомний. Крізь розбите лобове скло падає сніг — у мене обличчя вже кригою взялося. Важко кліпати. Шкіру наче пофарбували. Тільки на смак інакше.

Мене усього трусить… Дихати теж важко. Наче хтось сидить на грудях. Гадаю, два чи три ребра точно зламані. Є підозри, що легеню прохромило кісткою.

Вітер не вщухає, і хвіст фюзеляжу постійно гойдає. Ну, чи що там лишилося від хвоста. Над моєю головою щось шкрябає плексиглас^[1] — мабуть, гілка. Звук просто гидотний — наче хтось нігтями дере шкільну дошку. Звідкілясь іззаду теж дме холодом. Раніше там був хвіст. Пахне пальним — мабуть, у баках зосталося чимало. Мене страшенно нудить.

На мені лежить рука. Пальці холодні та перекручені. На одному — тоненька обручка. Це рука Ґровера. Він помер ще до того, як літак зачепив дерева. Не знаю, як він примудрився посадити цю пташку і не вбити мене.

Коли ми злітали, температура була близько –10 °С. Зараз — не знаю, але на відчуття набагато холодніше. Ми на висоті плюс-мінус три з половиною тисячі метрів. Навряд чи ми встигли пропáдати більш як двісті метрів, перш ніж Ґровер завалився на крило. Приладова панель не світиться та вся запорошена снігом. Іноді мерехтить індикатор GPS.

Десь тут собака. Хвіст та зуби, а не собака. Шерсть коротка, розміром трохи більша за хлібину. Дихає з якимось моторошним хрипінням. Мабуть, зовсім малий стомився. О, а ось і він! Ходи до мене, хлопчику… Та ні, ні, не сюди. Ось так. Ой, ну добре, лижи, тільки не гарцюй тут. Як тебе звати, малий? Страшно? Розумію, малий, мені теж…

Не пам’ятаю, як звати собаку…

Так, я знову тут. Що, довго я був без тями? Тут зі мною пес — під пахвою гріється, під пальто. Я вже розповідав про нього? Як же його звати?..

Він теж труситься, аж повіки тремтять. Кожного разу, як виє вітер, він підскакує та починає вити у відповідь.

Не можу чітко згадати, як усе сталося. Ми з Ґровером розмовляли… Він був за штурвалом… Брав трохи праворуч… Приладова панель світилася синіми та зеленими вогниками. Під нами — суцільна темрява, жодного ліхтаря миль на шістдесят навколо. На борту була жінка — вона квапилася до свого нареченого… У неї мала бути передвесільна вечеря абощо… Піду пошукаю її.

Вона непритомна, але серцебиття відчувається. Очі заплющені, набряклі. Зіниці розширені. Мабуть, струс мозку. На обличчі кілька порізів — можливо, доведеться зашивати. У правому плечі точно вивих, а ліве стегно зламане. Перелом закритий, але видно, що нога лежить під неприродним кутом та сильно набрякла. Треба буде перевірити, у якому вона стані, — ось тільки трохи віддихаюся.

Стає дедалі прохолодніше. Мабуть, наближається буря. Треба у щось загорнутися, бо інакше до ранку ми не доживемо. З ногою будемо розбиратися пізніше.

Рейчел… Слухай, я не знаю, скільки у мене ще є часу… я не знаю, чи ми зможемо звідси забратися… але… я беру свої слова назад. Я був неправий. Я розсердився і тому наговорив того. Правда. Ти думала про нас — не про себе. Тепер я це розумію. Ти від самого початку мала рацію. Завжди є шанс.

Завжди.

Розділ перший

Аеропорт Солт-Лейк-Ситі За дванадцять годин до того

Краєвид був ніякий. Типовий похмурий січневий день. За моєю спиною висів телевізор — там по якомусь каналу передавали новини, і нью-йоркський ведучий розповідав, що аеропорт зачинено через кепські погодні умови. Я притис лоба до скла й подивився на летовище. Хлопці у жовтих комбінезонах розвозили багаж по літаках, і за їхніми маленькими вантажівками з безліччю причепів зміїлися довгі доріжки у снігу. Поруч зі мною на пошарпаній шкіряній валізі сидів утомлений пілот і крутив у руках картуз. Вочевидь, іще сподівався дістатися додому та провести ніч у власному ліжку.

На заході злітну смугу не було видно за хмарами, але зрідка вітер розганяв туман і відкривалися такі собі вікна надії. У Солт-Лейк-Ситі аеропорт оточений горами. На сході засніжені вершини навіть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цікаво, а що там за ними?

Я мав злітати о 18 : 07, але, судячи з того, що інші рейси сильно затримують, то мій раніше від завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалі. Спостерігати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, і я перейшов у куток зали до стіни. Тут я всівся, дістав теки з історіями хвороби пацієнтів за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звіти, діагнози й рекомендації. Загалом я працюю і з дорослими, але наразі більшість тек у моїх руках належала дітям. Багато років тому Рейчел — це моя дружина — переконала мене звузити спеціалізацію до спортивних травм у дітей. І вона мала рацію. Я ненавиджу, коли діти шкутильгають, заходячи у мій кабінет, але обожнюю, коли вони вибігають з нього здоровими.

Мені треба було зробити ще кілька записів, але лампочка на диктофоні вже почала блимати червоним, тому я зайшов у крамничку коло термінала по батарейки. Можна було придбати дві батарейки АА за чотири долари або дванадцять за сім, і я обрав другий варіант. Замінивши батарейки у диктофоні, решту я сховав до наплічника.

Я щойно з медичної конференції у Колорадо-Спрінґс, куди мене запросили взяти участь в обговоренні теми «Поєднання дитячої ортопедії та медицини катастроф». Мова йшла про реанімаційні заходи й різноманітні психологічні підходи до дітей у складній ситуації. Маю віддати належне організації заходу: у професійному аспекті він мене повністю вдовольнив, а місце було обране просто чудове. Ну, а як приємний бонус — можливість на чотири дні вирватися в гори Колледжіейт-Пікс, що поблизу Буена-Віста у Колорадо. Вийшла така собі ділова поїздка з відпочинком у альпіністському стилі. Хтось із лікарів купляє собі «порше», дехто будує величезний будинок, а ще хтось витрачає шалені гроші на гольф-клуб, у який приїздить бодай раз на місяць. А я полюбляю бігати пляжем і ходити в гори. Удома не був уже тиждень.

Прямого рейсу з Колорадо-Спрінґс додому не було, тому я мав летіти через Солт-Лейк-Ситі. Авіаподорожі ніколи не перестануть мене дивувати: летиш на захід, щоб опинитися на сході. Натовп у залі очікування суттєво зменшився — такої пізньої пори в неділю усі вже щонайчастіше вдома вечеряють. Ті ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барі з пивом та крильцями й чипсами.

Її хода не могла не привернути моєї уваги. Довгі стрункі ноги, рішучі цілеспрямовані кроки, грація, ритм. Одразу помітно, як їй комфортно у своєму тілі. Вона була десь 175—180 сантиметрів на зріст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнішність не надто її турбує. За віком я б дав їй років тридцять. Щоб краще її уявити собі, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному житті»^[2] чи Джулію Ормонд у «Сабрині»^[3]. Не те щоб вона була якась особлива — на Мангеттені повнісінько жінок, які заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утім, я певен: її краса від природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.