«Якоб вирішує любити»

Якоб вирішує любити (fb2) - Якоб вирішує любити (пер. Юрий Богданович Прохасько) 1418K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Каталин Дориан Флореску

Каталін Доріан Флореску

Якоб вирішує любити

Розділ 1

У кожній бурі чаїться чорт. І в літньо-перелітній, і в тій, що цілими днями важко налягає на землю. Він ховається від Бога. І що більше боїться, то дужче збурює повітря й землю. Але й це мало що йому помагає. Тож коли на полях завиває буря, люди знають: Бог таки вистежив нечистого.

Коли тому пощастить, він утече. Вискочить з буревію, вітер ущухне, а хмари розчиняться, так ніби їх ніколи й не було. Та заспокоюватися зарано, надто вже пильно гнаний потребує нового сховку. Він шукатиме його в котячому хутрі або в густій кроні буку. Хто наважиться в такий день вийти з дому, щільніш загортається в одяг, щоб чорт не прошмигнув у жодну шпарину.

У липні 1924 року з такої бурі вийшов мій батько, і він ніколи не заперечував тим, що твердили, буцімто він уклав угоду з дияволом. Ані коли одружувався з матір'ю, ні коли у них народився я, ні тоді, коли він знов усе втратив.

Коли того дня із заходу, ще за угорським кордоном, загрозливо насувався фронт хмар, старий польовий сторож притьмом зірвався на ноги. Його розбудив грім, небо було, наче дьогтем залите. Похапки кинувся Мар'ян за своїм ріжком, щоб сповістити село, але від горілки йому пересохло в роті. Він сьорбнув ще один добрячий ковток, і тепер його клич пронизав завмерлі на сонці, безлюдні вулички.

Тим часом далеко в полях уже били блискавиці й широкими пасмами лив дощ. Мар'ян засунув ріжок під пахву, встромив ноги в дерев'яні ходаки і помчав до замкового. Так його називали, хоча ніде поблизу й не було ніякого замку, але, можливо, мешканці сприймали усе село як твердиню. Село, що лежало так відкрито й беззахисно, віддане на поталу не тільки негоді, але й усім, кому лише заманеться пройти через нього. Цілим арміям і самотнім блудягам, Габсбурґам і угорцям, усім земним, а то й позаземним силам.

Замковий Штруберт уже знав, у чому річ — жінка розтермосила його, невільника тієї самої пристрасті, що й в польового сторожа. Вона потягла його до вікна, де він вилаявся й хотів її відлупцювати через те, що вона надто довго зволікала. Він схопив ключ від дзвіниці, кинувся надвір і закричав польовому сторожу, з яким мало не зіштовхнувся: «Бити на бурю!» Він не здогадувався, що того дня у великий, важкий дзвін доведеться бити аж двічі.

Його відлили в Тімішоарі ще 1773-го за наполяганням Фредерика Обертина, рік по тому, як це село постало з нічого, і привезли сюди на волах. Тоді з величезними зусиллями підняли на дзвіницю і повісили поряд із малим та середнім дзвонами. Цей дзвін був головний.

То саме в нього били, коли десь горіло, або на інші небезпеки. Це його подзвін котився полями, сповіщаючи обідній перепочинок, а у присмерку завершував бій обидвох менших, що скликали людей з полів додому. Три удари: во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І саме великий дзвін лунав першим, коли на цвинтар несли небіжчика.

Перший небіжчик не забарився. Наймит Роланд Маневр, якому перед самим освяченням було доручено відполірувати дзвін, заплутався в линвах і полетів з високості коміть головою, простісінько до ніг Фредерикові Обертину та іншим гостям. Чи виною була горілка, чи, може, щось інше, нез'ясовне. Так чи інак, але то був початок довгої вервечки нещасних випадків, убивств і самогубств, що кинулись на село. То все був край Господа Бога, але й з отим, іншим, теж доводилось рахуватися.

Тож коли замковий, поплювавши в долоні, нарешті вхопився за линву, більшість селян на полях, хто за чотири, а хто й за п'ять кілометрів, уже помітили негоду. Не один розігнувся, тримаючись за крижі, бо зауважив раптову зміну світла. Останнє слабке мерехтіння перед остаточним затемненням. І перший, ще легесенький подмух вітру, який провіщав усе, що мало статися далі. Кінець липня — час жнив. Скрізь на полях стояло пов'язане у снопи збіжжя, а подекуди ще й висхле сіно. Та годі вже було щось вдіяти, потім хіба що поглянути, що ще можна порятувати. Вони похапцем збирали свої знаряддя, складали на підводи зібраний врожай і рушали додому.

Ніким не помічений, Якоб з'явився на вузенькому жорствяному путівці, що трохи поодаль вів повз село, пов'язуючи Тімішоару з угорським кордоном. День був спекотний, одяг липнув до тіла, а порох в'їдався в очі й ніс. Якоб теж бачив, що все навкруги занурилося в яскраво-жовте світло, яке стрімко тьмяніло, аж поки не перейшло в суцільну сірість. Він зупинився, підняв голову, зсунув засмальцьованого, неоковирного картуза на потилицю і подивився на небо. Кілька разів глибоко втягнув повітря, пахло дощем.

Хмари були вже на віддалі навіть не кілометра, вітер дужчав і рвучко торсав поодинокі шовковиці й тополі, що росли попри дорогу. Цілі зграї ворон зі стривоженим галасом кружляли високо над головою, а тоді полетіли в бік міста, де опустилися на спорожнілу фабрику, в парках, подвір'ях і на берегу каналу Беґи, шукаючи прихистку.

Якоб бачив, як вдалині між хатами зникають останні селяни. Він зняв черевики, зв'язав їх шнурівками і перекинув через плече. Не можна гаяти часу, буря вже ось-ось гряне, обрій звузився до кількасот метрів. Він звернув з дороги й побіг через поле навпростець.

Що то була не наймудріша думка, він знав, хоча Господь і відпускає гріхи всім, у кого поцілить блискавка. В це вірили румуни, а він достатньо довго прожив серед них, щоб і самому вважати таке за можливе. На півдорозі до перших дворів уже добряче періщило, а зустрічний вітер так бив йому в груди, ніби хотів спинити. Та ба, не на того напав, Якоб лише на мить збився з кроку.

Часом, однак, пориви так люто шмагали йому в лице, що він, зробивши три-чотири кроки вперед, потім був змушений стільки ж відступити назад. Ото був він, великий чоловік з розвихреним волоссям, яким бавилася природа або ж біси, що норовили здійняти його догори і жбурнути на землю, розлючені тим, що Бог ганяє їх, а не людей.

Єдине, що бурі вдалося вирвати в нього, то картуза. Його покотило полем, здійняло в повітря, а тоді занесло в кущі. Куртка, в кишені якої лежала газетна стаття, що й привела його сюди, надималася, мов вітрило, і тягнула його назад. Та Якоб був упертий, що правда то правда. Він був вже за кілька кроків до стайні, коли попри саму його голову щось пролетіло — шматок комина чи ринви. Він насилу прочинив вузенькі дверцята у задній стіні стайні, пропхався досередини і повалився на сіно.

Тварини сприйняли його спокійно. Поблизу цих теплих, тремких коров'ячих та кінських тіл Якоб почувався затишно. Запах гною та сіна, бруду й тваринної шкури завжди його заспокоював. Жити в ритмі тварин, витирати їх, чистити і вкривати, змащувати копита і тулитися до них, коли холоднішає восени. Якоб обережно підповз до корови, що лежала. Він погладив її, заспокоюючи, а тоді вхопив за дійку і жадібно до неї припав. Корова не заперечувала, для неї це було просто таке собі інше теля.

Він ліг, заплющив очі, але за мить знову відкрив. Гарячково понишпорив у кишені в пошуках золотого годинника, а коли той нарешті опинився в руці, вдоволено усміхнувся. А тоді він заснув, сповитий звуками дощу, грому й вітру. Тим часом стемніло, крізь шпари й отвори спалахи блискавиць вихоплювали сонних людей і сторожких тварин.

Аж поки — не минуло й чверті години — інший чоловік з рушницею в руці розчахнув велику передню браму, намагаючись у світлі спалахів знайти чужинця. Помітивши його, він підійшов і щосили вдарив його прикладом у живіт. Якоб підхопився, все тіло його було, наче панцир.

— А я вже подумав, що Ви конокрад. Декотрі розраховують на удачу саме в таку негоду. Та жоден конокрад не вклався би спати. Ви шваб чи румун? — спитав чоловік.

— Шваб, — відповів Якоб.

Алекс Непер обернувся і пішов у дім. Коли Якоб уже вирішив, що про нього забули чи просто махнули рукою, і міркував, чи не варто було б ризикнути і трохи залишитися, адже гроза далеко ще не минула — з протилежного кінця двору почувся голос: «Ходіть зі мною! Є мамалиґа». Сягнистими кроками Якоб крізь дощ побіг до хати.