«Амулет Паскаля»

Амулет Паскаля (fb2) - Амулет Паскаля 737K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ирен Витальевна Роздобудько

Ірен Роздобудько

Амулет Паскаля

Частина перша

Цеглина, що лежить на краю даху

1

Коли люди бувають наодинці із собою, їм властиво робити якісь досить інтимні жести. Скажімо, чухати спину, залізши рукою під светр. І це ще не така крамола порівняно з багатьма іншими! Якими — уявіть самі. Тим більше, що немає у світі людини, яка б часом не спостерігала за собою збоку і не жахалася тому, ЩО робить, коли її ніхто не бачить. І це цілком нормально. Але іноді на мене накочується неабиякий жах, коли уявляю таку ситуацію: я із насолодою чухаю спину, повністю віддавшись цьому приємному відчуттю, і раптом переді мною розсуваються куліси, які до того надійно відгороджували мене від іншого виміру, — і у мене з’являється купа спостерігачів.

Усі вони — у вечірньому вбранні, з бокалами шампанського в руках… Вони стоять довкола дивана, на якому лежу я — у домашніх вовняних шкарпетках, засунувши руку під светр! Я вклякаю. Вони — також. Німа сцена…

Ми не можемо знати, хто знаходиться поруч — на відстані простягнутої руки або ще ближче: на відстані подиху, хто дихає нам у потилицю чи в яке невидиме обличчя ми посилаємо цівку диму, випущеного з вуст…

Простір довкола нас щільно забитий. Це навіть не комуналка, а швидше — буцегарня або тамбур потяга, в якому стоять примари. Або навпаки — ти сам є примарою в колі гарно вбраних людей. Завіса відхиляється лише на одну мить, і ти потрапляєш у цей вимір, як прибулець з іншої планети.

Хто хоч раз не уявляв таке? Той, з ким ніколи не трапляються подібні халепи.

У дитинстві мені хотілося заперечити всі закони фізики та астрономії. Малюнки в підручнику для п’ятого класу чітко показували влаштування Всесвіту: планети кружляють по своїх орбітах довкола Сонця. А я часом думала, чи не крутимося всі ми… в кабіні величезного ліфта? Той ліфт — у будинку, будинок — у місті, місто — у країні, країна — на планеті, яка незбагненно більша за піщинку нашого Всесвіту. Двері можуть несподівано відчинитися (адже хтось кудись їде в цьому ліфті!), і тоді протяг змете пригорщу планет, порушить кола цієї Сонячної системи і вся наука зведеться нанівець.

А ще я думала: можливо, ось ця система, що так вправно вималювана в підручнику, лише одна клітина на тілі велетня? Чи — його очне яблуко?

Мені здавалося, що світ влаштований, як мотрійка: менша вкладається в більшу. І так — до безкінечності… Так само і вимір вкладається у вимір.

Коли я почала малювати, вчителі казали, що мої малюнки надто «забруднені», адже навіть небо я малювала сповненим різних істот. Що вдієш, я так відчувала. Тому мене і вигнали з художньої школи…

Відчувши цю щільну всесвітню перенасиченість, я почала думати, де знайти місце, щоби там побути самій. Досить дивне було бажання. Монастир? Але в мені було забагато тілесного. До того ж там треба вставати о четвертій ранку…

Згодом — майже тепер! — я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише у… своїй голові, тобто — в уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу!

Усі мої дії і функціонування в активному суспільному житті закінчувалися втечею. Можливо, тому я потрапляла у всі пастки, котрі зустрічались на моєму шляху. Я давно помітила такий парадокс: ті, хто тікає, завжди опиняються впійманими на той самий гачок, якого намагались уникнути!

Попри це, гадаю, цей будинок не є пасткою. Хоча дуже схоже.

Він розташований на околиці маленького передмістя, за ним — чудовий ліс, а трохи далі височать гори із завжди білими верхівками.

Коли я думаю про те, як опинилася тут — у цій країні, у цьому будинку, біля цього лісу, — якраз і спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відчинився, хід планет порушився, найменша мотрійка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця — голка. Голка впала в копицю сіна…

Усе просто.

Голка — це я…

На горішньому поверсі, в моїй кімнаті є все, що потрібно: туалет і ванна кімната, кухонний куточок з усіма прибамбасами техніки, котра сама варить каву, миє посуд, розігріває вечерю (якщо, звісно, я не їм унизу), спальня з величезним ліжком і вікном на всю стіну, в яке видно ліс і гори. Моє помешкання — єдине сучасне, що є в цьому будинку. Мсьє Паскаль улаштував усе це для мене, щойно побачив, що я приїхала в драних джинсах, з однією валізою і трьома колечками в одному вусі. Йому не треба було нічого пояснювати. Це мене цілком влаштовує, інакше б не витримала і знову втекла.

Часом він каже: «Де ви взялися на мою голову?!» Це означає, що він уже не може обходитись без мене. Я швидко звикла, що всі його слова треба сприймати навпаки. Вважаю, що це в мені йому і подобається. І мені в ньому також. Я не люблю прямолінійних людей. Чи тих, хто такими себе вважає. Часом їхнє «Ви маєте гарний вигляд» означає, що у мене синці під очима, а «Ви така порядна жінка!» красномовно свідчить, що я справжня курва, яка спить і бачить уві сні, як мсьє Паскаль підписує заповіт на мою користь. Також влаштовує те, що в мої обов’язки не входить миття посуду, що мені не треба мити підлогу та пилососити килими.

Мсьє Паскаль встає о третій годині чи то ранку, чи то ночі. Хіба я можу прокидатися так рано? Він це розуміє і не кличе мене, навіть якщо у нього вивертає суглоби. Хоча в такі ночі я сама це відчуваю (у мене шалена чуттєвість!) і спускаюся, щоб принести таз із гарячою водою і дістати з аптекарської скриньки ядучу зелену мазь. «Забирайтеся геть…» — стогне він, опускаючи руку на мою схилену над його колінами голову. Я щосили втираю мазь, і його ноги поволі теплішають, а мої долоні просто-таки горять вогнем. Коли біль стає нестерпним, він глибше занурює пальці в моє волосся і куйовдить його так, що вранці мені важко розчісуватися.

Якби наші гості, котрі, власне, бувають у нас не так часто, відхилили завісу свого виміру і на мить опинилися тут — о, що б вони подумали!

Одного разу, уявивши таке, я розсміялася.

Ранок настає для мене приблизно о дев’ятій. Я прямую до ванної, наповнюю джакузі, виливаючи в неї півпляшки піни з лавандою, одягаю навушники і слухаю свою улюблену мелодію Мішеля Леграна. Яку — не скажу.

Потім п’ю каву з круасанами. Я ненавиджу круасани! Ненавиджу всілякі булочки і тістечка, якими пропах увесь центр міста. Але круасани — це ритуал. І я його старанно виконую, адже раптом за моєю спиною опиниться та добра жінка, що встає спозаранку, випікає їх для таких нікчем, як я, і змушує свого сина-школяра розвозити їх у плетеному кошику за адресами, вказаними у візитівках.

Мені затишно. Я натискаю на пульт плазмового екрана і слідом за диктором старанно повторюю всі слова. З кожним днем незнайомих стає дедалі менше. Втім, мсьє Паскалю дуже подобається мій акцент. Я намагаюсь зберегти його. Тому слухаю не лише Леграна, а ще один диск, котрий привезла із собою:

Коли мсьє Паскаль попросив перекласти, про що ця пісня, я відповіла, що вона про курву, котра отруїла старого і дуже хворого чоловіка-мільйонера, заволоділа його кредитними картками, а потім, не витримавши докорів сумління, пішла на високу кручу, стрибнула з неї, впала у глибоке море і втопилася, а потім…

Мсьє Паскаль похитав головою і сказав, старанно вимовляючи незнайомі слова: «Моя д’ївч’єнко п’єч’яльна… — то є курва?».

О десятій я вдягаюсь. Вірніше — роздягаюсь, тобто знімаю махровий пухнастий халат. На мені лише довга шифонова накидка. Такий собі квадрат з діркою посередині… Відверто кажучи, я б могла ходити по цьому будинку і зовсім гола, але це не входить до планів мсьє Паскаля. На відміну від мене, він людина досить цнотлива. Та й ніяких планів щодо мене у нього немає. І це мені також подобається, адже одразу, коли я зі своєю валізою ввалилася до цього шикарного помешкання на околиці, подумала, що мені тут доведеться пилососити не лише килими…