Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка. Із теперішніх прирічанців її ніхто вже не пригадує, але вряди-годи комусь із сельчан візьме та й присниться: широчінь така, що й очами не перейти на тамтой берег, вода глибока, зате чиста, — аж видно, як на дні, устеленому срібними камінцями, кохаються молоді пари риб. А що вже різних птахів цвіте на голубіні плеса — вік сиди на березі, не злічиш. То тут, то там забрели по груди у течію верби, низько схилили над водою пелехаті голови, і полощуть, сміючись, довге зелене волосся. Сонце бреде повільно угорі, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко із небес у ріку, пірне під хвилями, освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях. Благодать така — прокидатись не хочеться.
— Агов, Маріє! — гукає сусідці через тин, ловлячи долонею позіхи, Меланя Федірцаня. — Небого, мала-бись здоров’ячко, ріка мені сеї ночі снила. Що це мало б віщувати?
— Ріка, кажеш?
— Ага! — скрадливо-веселим тоном мовить Меланя.
— То, мала-бись здоров’ячко, на добро. Певне, щастя якесь нині загостює у твоєму дворі, Меланю.
Якщо ріка жителям навколишніх сіл насниться, та ще й вода чиста, вірять — не на добре: чекай сльози, хворість, а то й біду. А в прирічанців навпаки — щастя.
Ріка, мабуть, і направду колись у давні часи текла попри село. Про це говорив і невеликий потік — щось бубнячи собі під ніс, біг підтюпцем через широчезну яругу. Про це кричали і птахи. Кожної весни цілі зграї, мандруючи на північ, зліталися довкола Прирічного. Інстинкт далеких предків, пам’ять крові говорили їм, що тут мала бути Велика ріка, мав бути спочинок перед далекою дорогою і їжа. Але натомість, завбачивши тільки жалюгідну поточину, яка, злякавшись такої сили-силенної непроханих гостей, намагалася якомога глибше сховатись у торішніх очеретах, птахи по кілька ночей не давали спати прирічанцям.
Комментарии к книге «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», Дмитрий Михайлович Кешеля
Всего 0 комментариев