«Дерево, що росте в мені »

Дерево, що росте в мені (fb2) - Дерево, що росте в мені 836K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Жанна Куява

Жанна Куява

Дерево, що росте в мені

Спеціальна відзнака за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші,

засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Дерево життя, яке треба плекати

Майже детективно розпочинається роман Жанни Куяви. Пацієнт алергологічного відділення обласної лікарні Сава Нагорний знаходить прощальну записку дівчини, котра явно має намір здійснити те, що тепер називають іноземним (і навіть модним) словом суїцид. Добрий і співчутливий до чужої біди Сава негайно розпочинає пошук авторки листа-волання. Авжеж, волання про порятунок. Бо ті, хто всерйоз вирішив звести рахунок із життям, роблять це, як правило, тихо й несподівано і не гублять передсмертних листів-записок.

Сава хутко знаходить авторку серед колег-алергіків. І цим на корені вбиває детективну інтригу. Зате дає поштовх до історії кохання. А відтак розпочинається розповідь про жіночу долю, точніше дві долі — Чеслави і її матері. «Така звичайна, така поширена, але така печальна історія», — пише в записці, в якій вихлюпує свій розпач, Чеслава. І запитує — себе? матір? людей? світ? — «Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!»

Сава почує те волання. Але на зміну одним нещастям прийдуть інші, бо, як то заведено в жінок, вибирає не розум, а серце. А воно не вміє аналізувати й безпомилково відчувати, де добро, а де зло, де справжнє почуття, а де гра. Золотоволоска Чеслава ступить до другого кола душевно-почуттєвих пошуків. Але кого вона, власне, шукає чи від кого втікає? Від свого минулого чи минулого матері, негараздів душі чи чогось більшого, яке поки що не здатна зрозуміти?

Їй хочеться співчувати (так і тягнеться рука написати — дурненькій) — такій чулій і нерозбірливій водночас. Та вона така, як є. І мама Ярина, насмішкувато названа односельцями Королівською, дає урок не вишивання, а того, чого прагне сама: «Плоди на “дереві життя” символізують людські діяння». Наступний абзац стає символом подальшого зображеного і прихованого в романі: «Чеся, беручись до вишивки, найперше творила безперервний візерунок, що накочувався хвилею в нижній частині полотна. Видавалося, ніби та стяжка мала продовження і поза межами простирадла, бо тягнулася до самісінького краю… Завдяки суцільному орнаменту стяжку називали безконечником. Він точився з кінця в кінець, аби не переривалася життєва дорога того, кому ця вишивка призначалася. Дізналася дівчина й про те, що у чічках, листочках і бруньках теж чаїлася ціла філософія триєдності: народження життя, уособлене в пуп’янках, розвиток життя — його символізували квітки, та безперервність життя, яку передавало листя».

У романі постає і впізнаване моє рідне Полісся, своєрідні сільські стосунки. І звичайно, є й своя відьма, а де відьма, там неминуче пахне містикою, причаруванням. І вторгається, владно манячи до себе не лише Чеславу, інше життя, яке не вишити, не зупинити. Хіба що намагатися опиратися його жорстоким законам або ж прийняти його правила гри. «Дерево, що росте в мені» — це те, що неминуче мусить вирости. І що з того, що порятований мамою чоловік виявиться, як у нас у селі казали, «не дорослим до любові»? Що з того, що сучасний багатій Матвій Доброжанський — один у Чесиній уяві, інший у реальності? Ріст дерева життя не зупинити. Ні на вишивці, ні в реальності.

Читачам, а особливо читачкам, котрим насамперед адресовано новий роман Жанни Куяви, доведеться і напереживатися, і замислитися. Але як застереження звучать ці рядки: «Дивно. Бо коли нам зле, ми не міркуємо, як це виправити. Ми зазираємо кудись наперед і думки перебираємо, як уберегтися від іще більших нещасть, що можуть із нами статися. Щось на кшталт: нащо виправляти теперішнє, ліпше про майбутнє подбати. Але чи воно, те майбутнє, настане, якщо теперішнього не вберегти? Своїми ж думками ми заганяємо себе у безвихідь і відбираємо можливість діяти тут і тепер».

А Чеслава перейде ще один життєвий місток і мовби попрямує по своїй колишній вишивці. «Селючка» і вже «дитя міста», яка боїться відчинити хвіртку біля материного двору і все ж наважується. І там, коли вона засне, з’явиться… Втім, романи треба читати.

Володимир Лис

Дерево, що росте в мені

— Мамо, чому ми — такі, а не інакші?

— Нормальні ми з тобою, доню. То, бач, норми тепер інакші. Жаль… Бо то норми тепер — ненормальні…

Розділ І

Розчаровані в долі

1

«Люблю Тебе, А.!

Люблю вас, дорога мамко!

Бабо Секлетко, і вас люблю!

Але життя я любила найбільше…

Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…

Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…

Така звичайна, така поширена, але така печальна історія…

Не я — перша, не я — остання… така розчарована…

Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!

Пробачте мене за все, моя дорога мамко!

Усі, кого люблю, пробачте!!!

Але в мене немає більше сил так жити…

Ліпше терпіти біль там, де на нього заслуговуєш…

Прощавайте!

Ваша Чеся».

Надірваний альбомний аркуш, із якого глипав синявими кривулями цей «передсмертний» напис, лежав на столі лікарняної їдальні. Сава помітив його, коли підійшов до вікна, щоб роздивитися вечірні пейзажі, намальовані затяжною непогодою. Чи радше навпаки — хлопець укотре взявся розкидати захоплені погляди довкіл мокрих лавочок і похнюплено-зморених через частий дощ дерев, що з висоти четвертого поверху нагадували смачнючі у приготуванні гриби-зонтики. І чарувався. Сава любив осінь, як і дощ, що його зазвичай називав дідом Поганяєм. Мовляв, цей старий і могутній добродій шпурляє з неба зливами не просто так: усе понуре-притомлене-розчароване, що росте на землі та нею ходить, він спонукає прокинутися з напівсну, зібратися, зворушитися, збадьоритися і поквапитися жити далі. Бо коли ж іще це робити, як не тепер? Оту мить, що ось-ось промине, як її не змарнувати та прожити сповна?!

Гриби-зонтики Сава теж любив. Але тепер про них йому марити було годі: дієта вимагала інших харчів і наїдків. І то — здебільше несмачних. Утім, як переконували лікарі, корисних для здоров’я. А здоров’я наразі — найбільш жадана манна небесна кожного, хто щойно в цій незатишній їдальні вдавав, ніби смакує лікарняною їжею, а насправді неохоче її пережовував.

Вечеря, що давала пацієнтам дрібку надії на одужання, завершилася. Завіконним дощовим оркестром і далі диригувала осінь. Сава тримав «передсмертну» записку, що під’юджувала його дізнатися, хто її написав. Бо той, хто її написав, як і Сава, любив життя. Але чомусь розлюбив. Чому? Що його так розчарувало?..

Хлопець пройшовся напівтемним коридором аж до виходу, де на дверях висіла табличка з написом «Алергологічне відділення». Гадав, може, підгледить-добачить щось підозріле в котрійсь із палат із прочиненими дверима. Однак після вечері пацієнти зазвичай бралися до сну, тому в цьому крилі коридору на Саву чекала невдача: двері всіх палат були зачинені.