«У снігах»

У снігах (fb2) - У снігах 37K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Олег Шинкаренко

У снігах

Кажуть, ніби у загалом бідній мові ескімосів існує декілька десятків а то й сотень найменувань для різних видів снігу. Звичайно, сніг буває не тільки м’який та пухнастий, але й затрамбований численними перехожими сніг-лід, який так підступно слизько раптово зикочується з-під ніг. Для цього снігу в ескімосів є, мабуть, декілька гострих лайливих слів, схожих на вигуки тих, що не змогли втриматись на ногах. Буває також сніг брудний, перемішаний із піском та грязюкою, що й на сніг зовсім не схожий — так, на якесь скрижаніле сміття. Цей сніг ескімоси звуть довгими та нудними словами, які чути неприємно та навіть небезпечно, бо вони нагадують хворобу чи поломку невідомої у їх краях машини. У довгі зими буває сніг, що лежить височенними купами, вище людського зросту. Його нагромаджують машинами та лопатами цілий день, бо інакше неможливо проїхати, а то й пройти. Ескімоси звуть такий сніг захопленими словами, подібними до гір, але на відміну від гір, у цих словах немає стійкості: букви зіставлені таким чином, що вимовляти їх вкрай незручно і весь час виникає прикра плутанина — кажеш одне, а здається зовсім інше.

Ескімоси хоча й плутають слова, розмовляючи один з одним про сніг, але ми їх взагалі зрозуміти не можемо, бо слів таких не маємо. Для наших широт сніг занадто нетривке явище, аби залишити якийсь істотний слід у словнику. Коли він зникає влітку, то саме слово перетворюється на означення, покликане характеризувати якусь зовсім далеку від нього річ, наприклад, «сніжно-білі зуби», або взагалі стає часткою абсурдно-гумористичного прислів’я «у нього взимку снігу не допросишся». У всіх випадках сніг розуміється як щось позитивне і навіть необхідне, але не зараз, коли я йду по ньому вулицею вже півгодини. Я відчуваю, як у мене змерзли пальці на руках, а як на ногах

— уже не відчуваю. Треба зняти черевики та добряче роэтерти ноги. От тільки дійду до Олени.

Вона зателефонувала мені, коли я був ще на радіо, де перед тим давав інтерв’ю. Я трохи невдало підбирав слова, та якщо чесно сказати, то — зовсім невдало. Думки, котрі раніше здавалися такими доречними і дотепними, кудись зникли, а замість них я промовляв якісь перші-ліпші банальності. Моя промова була схожа на балаканину розгубленого ескімоса, тимчасово влаштованого гідом до субтропічного атракціону. Цей бідолаха спочатку силувався би, як я, знайти якісь неологізми для щойно побачених див, але потім, зрозумівши всю свою безпорадність, повів би довгу розповідь про сніг. Не дивно, що слухачів в нього було б небагато. Але як же ж я змерз! Х-х-ху! Це я на руки дмухнув. Чи до магазину зайти погрітися?

Олена зателефонувала мені і сказала, що чекає, і назвала адресу: вулиця Рефрижераторна 25/1. Це зовсім близько від станції метро Дрижаківської. Я нещодавно в цьому місті живу, сяк-так влаштувався, але у географії місцевій ще не вільно почуваюся, тому розгорнув карту. В принципі в мене є ноутбук із дуже докладною комп’ютерною картою, але його ще треба вмикати, тож я подивився у паперовій. Є декілька варіантів, як дістатися до вулиці Рефрижераторної, що напівкільцем обіймає Морозівський острів. Найпростіше — це пройти від метро вулицею Марії Крижаненко, яка скінчується мостом, а потім, перейшовши на той бік Морозівського каналу, звернути ліворуч. Таким чином я б опинився спочатку на Морозівській набережній, а потім, звернувши, потрапив би на Рефрижераторну. Ну, а далі — це вже, як то кажуть, справа техніки. Я накреслив собі схему, аби не забути, і вирушив у путь.

Вихід із станції метро Дрижаківська...

Я був стопроцентно впевнений, що йду вулицею Крижаненко. Вже стемніло, стало ще холодніше, вітер так завивав і прагнув потрапити мені у всі закамарки пальто, що я геть увесь зіщулився, майже не роздивляючись навколо і думаючи лише про те, аби не впасти. Більш темні ділянки на білій засніженій дорозі майже завжди означали лід. Коли ступити на нього з розмаху, то нога одразу швидко від’їжджає у далеку путь із непередбачуваними наслідками, і можна навіть не встигнути з нею попрощатися.

Поки я думав про ногу, либонь, пройшов міст на острів.

У принципі, це не страшно. Можна повернутися. Для певності я спитав у перехожого, де саме треба повертати на міст.

— То вам треба міст на Морозівський острів? — перепитав мене старий із довгою бородою, на якій встигло намерзнути декілька товстих бурульок.

— Так, мені треба потрапити на острів, — підтвердив я. — Але чому ви прямуєте туди вулицею Ганни Бурульковської? — спитав дід, відламавши від бороди одну з бурульок і закинувши її у сніговий кучугур.

— А хіба це не Марії Крижаненко?

— Та ні. Що ви! Аби потрапити на Крижаненко вам треба було від метро Дрижаківської одразу через проїзд Петра Мерзлячука чухати, а ви чомусь на Бурульковську звернули... — дід замислено відламав ще одну бурульку і вручив її мені, потім хекнув на бороду, аби вона хоч трохи відтаяла, але стало ще гірше — борода вкрилася іскристим інеєм.

— То що мені тепер робити? — розгублено спитав я.

— Найкраще дворами вийти просто на Крижаненко, але я вам не раджу, бо з дахів іноді валяться гострі бурульки...

— Але ж увечері в такий холод вони навряд чи зваляться!

— Для мене це загадка, але можливо їм хтось допомагає. Хтось прицільно скидає їх з дахів просто на перехожих. Ви чули про Івана Петровича Ожеледицю? Це був мій напарник на заводі фірми «Айс». Ми вдвох ремонтували холодильники, Іван Петрович саме став жертвою такого скидувача бурульок. Найжахливіше, що після поранення не запишається ніяких слідів — просто дірки. Бурульки тануть безслідно. Йдіть дворами до Крижаненко, а там ще у когось спитаєте.

Історія з бурульками-вбивцями мене злякала. Я читав у газетах про численних жертв цьогорічного морозу. Це були здебільшого люди, які від надмірного переохолодження впадали у якийсь загальмований стан: мислення та й загалом всі процеси у організмі уповільнювалися у декілька разів. Як наслідок, вони нагадували наркоманів, що непевно рухаються вулицею у довільному напрямку, а на всі запитання здатні видавати лише якісь окремі звуки: їх думка не встигала сформувати цілі слова, не кажучи вже про речення. Деякі взагалі, розпочавши промовляти якусь голосну, не здатні були її скінчити, і вона тяглася у повітрі мов ревіння тварини. Приголосні змерзлих перехожих нагадували судоми остуди, особливо тверді, типу «т» та «д», були схожі на стукання зубами. Найгіршими наслідками переохолодження вважалося тимчасове порушення мовлення. Але про падіння бурульок я ще не чув. Тож я йшов дворами, оминаючи то тут, то там розставлених снігових баб, які після розповідей спеціаліста по холодильниках ніби невимовно загрожували мені чимось невідомим і через те ще більш жахливим.

Дуже скоро я опинився на вулиці, яка, згідно із дороговказом, звалася вулицею Івана Ожеледиці. Одне з двох: або дід надурив мене, або вулицю назвали на честь загиблого тут нещодавно героя.

Мандри вулицею Івана Ожеледиці...

Я набрав номер Олени, щоб хоч якось в неї розпитати, куди мене винесло, і майже одразу, ще з її тону зрозумів, що кудись не туди.

— Вулиця Ожеледиці зовсім у іншому боці знаходиться! -сказала вона. — Хто тобі сказав туди йти?

— Якійсь дід із бурульками на бороді. Тобто він мені цього не казав, він вказав мені напрямок, як найкраще навпростець дістатися до вулиці Крижаненко, а Ожеледиця — це був його приятель чи колега...

— Слухай, яка ще Крижаненко? Ти про що? Ти так сто років йтимеш! Давай краще повертай Із Ожеледиці просто у провулок Снігуренка, а потім трішки пройдеш повз гаражі, там темно, світитимеш собі телефоном, і опинишся одразу на виході до Рефрижераторної.

— А де треба звертати у провулок Снігуренка?

— Ну дивися, там такі високі будинки стоять із шпилями на дахах. Як до них дійдеш, одразу шукай «Прокредитбанк», бо він стоїть на самому повороті. Давай, не барися. Чекаю на тебе!

Олена, як завжди, все дуже докладно пояснювала, але складна картина просто не вкладалася у мене в голові. Найгірше, що високих будинків ніде не було видно. Я йшов майже навпомацки через якісь старі п’ятиповерхівки, постійно натикаючись на кришки льохів і дроти приватних городів. Поодинокі ліхтарі мляво висвітлювали засніжені ослони, на яких давно не було жодної бабці — їх посадкові місця вкривав товстий та незайманий шар снігу. Цього снігу аж до відлиги не торкнеться жодна рука, він розтане безслідно, і на вулицю знов вийдуть Ганна Петрівна із Оленою Іванівною і сядуть на цей ослін, а Наталя Демидівна не вийде і не сяде, бо розтане разом із цим снігом так само безслідно, мов Снігуронька.

— Стійте! — гукнув я до тіні, що раптово промайнула десь у напівімлі. — Скажіть, де тут повертати у провулок Снігуренка?