«Привид мертвого дому. Роман-квінтет»

Привид мертвого дому. Роман-квінтет (fb2) - Привид мертвого дому. Роман-квінтет 2671K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валерий Александрович Шевчук

Валерій Шевчук

ПРИВИД МЕРТВОГО ДОМУ

Роман-квінтет

Пію: що пієш,     мій лебедю любий?

Винести годі     хрестової згуби.

Прагнеш співати?      Так людське співання

Завше відбитком     буває жадання.

Лебедю, пієш?      На спів той, одначе,

Скачеш і сам ти,      й каміння заскаче.

Із книги Лазаря Барановича

«Ноти із п’яти ран Христових»

Чернігів, 1680 р.

Раїса Мовчан. Світ ніколи не впіймає його

Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…

Валерій Шевчук

Роздуми напередодні

Колись єдиний раз пощастило побувати у нього вдома, на вулиці Кавказькій, у дев’ятиповерховому будинку стилю радянських часів. Мала щось писати до його ювілею, а матеріалу бракувало. Тоді й побачила той міфічний кабінет, з якого для звичайної людини існує єдиний зв’язок із зовнішнім світом — відчинене вікно. Для Шевчука це інакше: на всіх стінах — полиці з книгами, на яких рідкісні давні видання поряд із сучасними. Більшість із тих полиць — саморобні. Взагалі інтер’єр дуже скромний, акуратний, по-чоловічому безпретензійний. У ньому — відбиток характеру господаря.

Пригадую, як несміливо зайшла до цього кабінету, адже знала, що дообідній час у Валерія Шевчука завжди належить тільки творчості, а я цей багаторічний усталений розпорядок порушувала. Валерій Олександрович запропонував кави, спитав, чи багато маю часу. Здавалося, господар був готовий відповідати на всі мої запитання — у мене з’явилася унікальна можливість більше пізнати Шевчука і як людину.

Розмова плелася невимушено, достатньо відверто, довірливо: про сучасний світ і нас у ньому, про «Літопис Самійла Величка» і феномен жінки, про ритм часу і краєвиди Кончі-Озерної… Валерій Олександрович зізнався, що зовсім не усвідомлює свого ювілею, не збирається робити якісь підсумки, навпаки, сповнений сил і творчої енергії. Він показав на акуратно складену обіч столу «гору» ще не виданих окремо рукописів, а серед них тоді ще не оприлюднена історія літератури «Муза Роксоланська». Назвав себе легковажним, бо, мовляв, тільки легковажна людина може написати стільки, без сподівання на друк, не маючи з того ніякого зиску. «Зате ви жили всі ці роки так, як хотіли. Ви були не легковажним, а вільним,» — спробувала не погодитися. З особливою теплотою пригорнув до грудей велику, на тисячу сторінок папку з «Романом юрби»: «Це все живі діти, які потребують уваги. До них можна повертатися, щось підправляти, доповнювати, вони ще існують у мені». У цей момент загартований випробуваннями Шевчук видався незіпсутою дитиною величезного і жорстокого світу, яка може відчувати сум’яття, біль, розгубленість, може бути незахищеною і скривдженою, як усі звичайні люди…

Коли йшла до метро, раптом пішов сліпий дощ, рясний і такий сонячний, аж не хотілося витягати парасольки. Повільно ступала брівкою і згадувала, як ніжно Валерій Олександрович щойно говорив про свого внука Богдана. У ті хвилини щось нове відкривалось і для мене…

Тепер знаю, він не визнає ніяких ювілеїв. Страшенно не любить фотографуватися, зніматися на телебаченні, відвідувати багатолюдні зібрання, пити горілку у спілчанському «Енеї», їздити по закордонах. Категорично не хоче, щоб його твори вивчали у школах і влаштовували пишні творчі вечори. Взагалі веде дуже скромне, тихе, відлюдницьке життя. Він ніколи не йде туди, де на нього не чекають. Ні перед ким ще не плазував. Може розслабитися лише в товаристві однодумців, яких має небагато, і щирих людей, яких розпізнає навіть на відстані. Любить багато ходити пішки. Найкомфортніше почувається серед природи, у своєму саду в Кончі-Озерній і серед книжок, до яких має фанатичну пристрасть: лише вивіреній людині може ненадовго позичити якийсь раритет. Має багато протиріч: добрий, поступливий і водночас жорсткий, принципово-затятий; творчо стихійний, розхристаний і пунктуальний, акуратний до педантичності… Взагалі йому чужа щоденна метушня, має аскетично-монотонний розпорядок дня, який не порушує роками і в якому немає вихідних і відпусток. Однак відразу відгукується на прохання допомоги.

Разом все це і складає своєрідний міф про його особистість, який існує в літературних колах і поза ними. Хтось над ним кепкує, когось він вражає чи дивує, а когось і дратує, але поряд із самим Валерієм Шевчуком всі якось мимоволі меркнуть і маліють… Та, здається, йому до того зовсім байдуже.

Справжнє свято душі наступає під час написання твору. По закінченні почувається безсилим і вичерпаним, однак за кілька днів енергія знову прибуває, рукопис кількаразово поправляється, власноруч передруковується на старенькій «Любаві» і лише тоді кладеться зверху чималенької «гори» з надією, що колись, можливо, когось це зацікавить.

Валерій Шевчук — один із тих українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х роках, а змужніння, творче зростання, хоч це й парадоксально звучить, — у застійні радянські часи, коли його не допускали до друку. Це дало можливість за тих абсурдних суспільних умов зберегти себе природного, свою внутрішню свободу. Можна було покаятися і вправно служити правлячій владі, як багато хто робив. Були б і премії, нагороди, так само штучна популярність, гроші. Однак він, вибравши свободу, служив тільки мистецтву і продовжував ходити пішки, бо іноді не мав у кишені й копійки. Роками «писав у стіл», та це не пригнічувало, а додавало своєрідної гордості, що світ так само не впіймав його, як колись філософа й поета Григорія Сковороду, що став для Шевчука «вчителем життя».

Таке життя, нелегке, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». У ньому він зумів виростити величезний духовний космос, що його не відразу всі можуть збагнути, але який притягує, чарує, будить свідомість, почуття багатьох. Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів найпрестижніших премій. Справжньою нагородою є і перекладені на 21 мову світу його твори, відомі далеко за межами України. Зважмо: вони видані там не за списками відповідних органів, як було заведено в радянські часи. Твори ті, як і автор, мають крила тільки у вільному польоті…

А починалося все у Житомирі, де Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в родині шевця. Батько став для нього найавторитетнішим взірцем наполегливого працелюбства. Мати ж була полькою за походженням, але мала «українську самосвідомість». Як згадує В. Шевчук, батько «при роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику… отак вони допізна засиджувалися». Зізнається: саме цей факт у ньому «пробудив інтерес до української літератури».

У далекі шкільні роки захоплювався географією, мріяв стати геологом, навіть брав участь у геологорозвідувальній експедиції (однак Шевчук-письменник більше мандрує уявою). Після невдалого вступу до Львівського лісотехнічного інституту, перепробувавши різних робітничих професій, із великим душевним сум’яттям у 1957 р. закінчив Житомирське технічне училище № 1. У ті роки навчання зробив для себе кілька «вибухових відкриттів», зокрема статті про українську літературу І. Франка та монографію Д. Багалія про Г. Сковороду — вони заклали основи творчого світогляду В. Шевчука. Філологія, художня література манили до себе все більше. Впевнено відчув себе тільки тоді, коли став студентом історико-філософського факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Цей факультет вибирався з двох причин: там навчалася дівчина, з якою тоді дружив, а ще «було вельми зле з англійською», якої не треба було складати при вступі на історичний. Ставши студентом, багато займався самоосвітою, наполегливо розшукував і відкривав В. Винниченка, М. Грушевського, Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Гейне, К. Гамсуна… Зізнається, що після ознайомлення з лірикою Василя Чумака «повикидав і поперекреслював усі свої „вірші“, написавши у „поетичному альбомчику“: новий період». З роками юнача пристрасть до віршування відновилася, однак так і залишилась як «щось сокровенне для душі» — В. Шевчук ніколи не друкував своєї інтимної лірики («Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає»).

У роки свого літературного старту мав і «живих» авторитетних учителів, серед яких земляк, відомий перекладач, житомирський поет Борис Тен. Тоді ж зблизився з В. Сосюрою, Б. Антоненком-Давидовичем, Л. Новиченком, В. Земляком, І. Драчем, В. Дроздом, М. Вінграновським та ін.