«Льодовик»

Льодовик (fb2) - Льодовик 776K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Казимирович Вильчинский

Олександр Вільчинський

ЛЬОДОВИК

З півночі повіяв вітер пєрємєн…

«Брати Гадюкіни»

Льодове нашестя

Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі. За кілька років ми вже й забули, що таке сонячне тепло. Навіть відносно теплішої пори, з травня по вересень, усе навкруги огортав густий туман і мряка. Сонце було все тим же, але його проміння зовсім не гріло, і ніхто не міг пояснити, чому.

Відомий у нас завдяки своєму українському корінню професор із Гарварда Джон Любченко та ще деякі вчені стверджують, що причиною раптового похолодання якраз і є плями на Сонці, нам із Землі, для звичайного ока, невидимі. Але інші до цієї теорії ставляться скептично. Мовляв, плями тут ні до чого, бо льодовиковий період ніколи й не закінчувався, просто після відносного потепління почалося відносне похолодання, й не більше. А увесь набір аномалій останніх передльодовикових років: надзвичайні морози і снігопади навіть у Південній Європі, сорокаградусна спека в Якутії, вражаючої сили із багатьма тисячами жертв землетруси на півдні Китаю, на Гаїті, у Туреччині, Японії, Ірані, як і руйнівні повені чи не по всій Північній півкулі, коли природа, здавалося, збожеволіла, — усе це стало лише передумовою кліматичних змін планетарного масштабу… Словом, у клімату просто здали нерви — кара Божа, та й годі!

Та поки яйцеголові неуки сперечалися, аналізуючи причини й наслідки, майже всю Східноєвропейську рівнину раптово почав укривати товстий шар криги — льодовиковий щит на кшталт антарктичного. Тобто підтвердилися найбільш песимістичні прогнози про те, що кінець останнього льодовикового періоду не є кінцем останньої льодовикової ери. Останній льодовиковий період закінчився близько 12 500 років тому, тоді як кінець льодовикової ери, вочевидь, ще не прийшов. І ось нове похолодання, яких впродовж льодовиково–міжльодовикових циклів останнього мільйона років, імовірно, був уже не один десяток, тільки досі цьому було мало доказів.

Першими від різкого похолодання постраждали рослини, особливо це було помітно по деревах. Ми втратили майже всі ліси, за винятком деяких хвойних. За якихось два–три роки відсутності нормального літа звичні для нас листяні та й багато хвойних перестали розвиватися і повсихали. Найбільше чомусь шкода двохсотлітніх дубів–красенів тут у нас, на Сошенка, та й далі за Об'їзною. Молодь таких більше не побачить! Тепер на місці колишніх насаджень — понурі засніжені схили Дніпра із рідкими соснами де–не–де та ніби вкритими струпами, ще не до кінця догризеними короїдами стовбурами старих дубів.

Без парків у Києві надто порожньо, багато пустот, незаповненого простору, стало якось зовсім незатишно, місцями до оскомини. Нещодавно проганяли з Міхою через Позняки, повз те місце, де колись був молодий парк із кіоском «Торти» у центрі. Згадалося, як гуляли там учотирьох після моєї першої натівської ротації. Пам'ятне фото того дня: я, Міха, Іра — веселі, усміхнені, й Оленка у колисці. Десь іще донедавна ця фотка стояла у мене над журналами. Міха з Ірою тоді мешкали неподалік, на Срібнокільській. Тепер на місці того парку — рівний вимерзлий плац, може, навіть ковзанка — діти ковзають на пластикових дошках, хоча кіоск «Торти» якимсь дивом зберігся.

Кущі, квіти і навіть бур'яни — усе це також вимерзло ще у перші роки. Птахи кудись полетіли і не вернулися, частина території країни перетворилася на тундру або стала озерами, які, втім, за зиму також промерзають на всю глибину. Наші поля тепер узимку виглядають, як снігові пустелі, а влітку — як холодні сухі степи, де можуть виживати хіба що північні олені, а околиці Сум, Чернігова та Харкова стали регіонами оленярства. Майже все рослинництво перейшло у тепличне господарство, що, у свою чергу, викликало кількаразове зростання спожитої електроенергії для освітлення та обігріву теплиць.

Уже й не віриться, що у передльодовикові роки щоліта через значний надлишок електроенергії доводилося почергово зупиняти енергоблоки на атомних станціях. Після похолодання розконсервували навіть те, що вціліло від сумнозвісного Чорнобиля, і терміново будувати нові електростанції, а найбільше — вітряні. У перші роки після наступу криги було існування на межі хаосу, розрухи й голоду, але ми вистояли.

Тепер чи не кожне село має свої вітряки, і ми стали країною північних оленів, теплиць та вітряків! І хоч жорсткі нормативи щодо енергозбереження ніхто не відміняв, але дефіциту енергії останнім часом уже не спостерігається. Навіть тротуари з підігрівом у центрі великих міст стали нормою. А влітку, коли ненадовго розмерзається, прибережні смуги Чорного й Азовського морів всуціль усіяні піларисами, які виробляють електрику з енергії хвиль. Народ почав масово переселятися південніше, а з північного сходу прийшли ці. Ми їх тепер називаємо «дорогими гостями», хоч офіційний статус у них — «кліматичні біженці».

Проте деякі гарячі голови, на кшталт нашого садівника амбала Петруні, якого я частіше називаю просто Мамонтом, ще й тепер за те, аби переглянути угоди й узаконити окупацію. Але лише для того, щоб мати законне право із нею боротися. Мамонтові — йому аби боротися! Якщо не з «узаконеними окупантами», то хоча б із їхніми парканами. Бо ці двометрової висоти паркани із подзьобаної гофрованої жесті, якими наші «дорогі гості» останнім часом заповзялися обгороджувати деякі території, тепер і на нашій вулиці, і далі за Об'їзною також, де колись росли старі дуби. Уся ця територія аж до Міністерки тепер, за угодою, належить їм. Лише на час Льодовика, звичайно. Але, може, це навіть і добре, що вони ось так, своїми гофрованими парканами нам нагадують: мовляв, ми ще тут! І у нас на Сошенка вони також поставили свій паркан.

Якби ще «йолки» не тирили, то взагалі було б нічого, терпіти можна. Ажіотаж починається у них ще за місяць–півтора до Нового року — це ж їх найбільше національне свято! Бо справжні «йолки» — тепер великий дефіцит, а Новий рік без «йолки» там у них за парканом — велика трагедія. Вони вважають, що якщо без «йолки» зустріти рік, то буде нещастя.

І ота їхня затятість з тими «йолками» — це вже щось на межі відчаю, бо ж чи не половина нинішніх московітів більш охоче святкують Курбан–байрам, ніж Різдво чи Великдень, і співи муедзинів також часто долинають тепер із–за їхніх парканів. І може, ці злощасні «йолки» раз у рік — чи не єдине, що ще тримає їх укупі?!

У нас з вулиці довкруж гаража ще збереглося кілька хирлявих ялиночок, то дві з них ці умільці таки спиляли. Одну ще до того, як ми поставили камеру спостереження, а іншу — уже при ній, хоч би хни! Ми ж навіть чергували, не спали, але поки побачили й вибігли, вже було пізно.

От тоді Петруня й приніс капкани чеченського виробництва. Бо відколи перейменована у Московію Расєя під льодом і у них почалися проблеми з «йолками», то новоспечені московити не лише у нас тирять, вони й на кавказькі республіки почали влаштовувати набіги, щоб запастися тими «йолками».

То чеченці перші й придумали для них універсальний капкан, який так і назвали — «Йолки–палки», й отримали такий шалений попит, що у Джохар–Палі, як тепер називається чеченська столиця, із колись кустарного промислу за ці роки розвинулося велике сучасне підприємство.

Ці пристрої дуже прості й надійні, добре замасковуються і не завдають видимої шкоди. Вони так хитро сконструйовані, що упійманий мусить сидіти й не рухатися, при найменшому русі капкан стискається, й «Івани», які лізуть красти «йолки», відчувають при цьому дикий біль. У нас вони чомусь завжди називають себе Іванами, і ми часом чуємо, як вони верещать під огорожею, поки ми їх не визволимо. Але ми, як і чеченці, їх просто відпускаємо.

Можливо, лише Петруня вмастить раз чи два по кумполу, тільки й того, але ж він також Іванов, йому за зганьблене ім'я соромно.

— Іване, як тебе звати?

— Іван, — жалісливо скиглить неголена зачумлена мармиза невдачливого злодія наших ялинок.

Петруня по кумполу бух!

— Більше не попадайся, — каже. — І не ганьби ім'я!

— А–арашо! — обіцяє мармиза, але попри обіцянки, декого з них ми по три–чотири рази за місяць ловимо і відпускаємо.

Дехто навіть обсцикається з переляку, але наступного дня все одно лізе. Видно, дуже вже цінуються у них наші ялинки, і поки що на це нема ради.

* * *