«Соло бунтівного полковника. Вершина»

ПЕРЕДМОВА

І ще одне знаю я точно: тепер стою я перед останньою вершиною моєю й перед тим, що давно вже було призначено мені. О, на найтяжчий шлях треба буде мені ступити! О, почав я найбільш самотню свою мандрівку!

Але тому, хто подібний до мене, не уникнути цього часу — часу, що говорить так: «Тільки зараз ти ступаєш на шлях величі! Вершина й прірва нині злилися в одне! Ти йдеш своїм шляхом величі: нехай усвідомлення того, що немає більше шляху назад, стане найкращою мужністю твоєю…

…І якщо немає у тебе більше жодної драбини, навчись залазити на власну голову: як по-іншому піднятися тобі нагору?

На голову, а вище — по власному серцю! Віднині й найніжніше в тобі повинно зробитися найтвердішим…

Фрідріх Ніцше «Так говорив Заратустра»

Починалося так…

Восени 1991 року життя у столиці України вирувало політичними пристрастями, мітингами. Нове наступало, прогресивне витісняло старе, звичне, гниле… Ось тільки-но народні депутати у Верховній Раді поки що соціалістичної республіки прийняли Акт проголошення незалежності України. Націонал-демократи, самі ще до кінця не вірячи в раптове щастя, яке звалилося на голову, швиденько проголосували за постанови, що на ділі закріпляли те, що вже сталося.

Народ уголос висловлювався про події, що відбувалися, ГКЧП здох, не народившись, у повітрі літав вислів, який потім став приводом для жартів і кепкувань: «А де ти був 19 серпня 1991 року?» Компартію заборонили, її майно, що залишилося після того, як комсомолята легалізували партійні мільйони в приватні кабаки й магазини, поділили. Над будинком Верховної Ради підняли синьо-жовтий прапор. В ейфорії визвольних перемог мало не розтрощили Комітет державної безпеки, але він вчасно оговтався, перелицювався, назвався Службою національної безпеки і став активно, використовуючи нові іміджмейкерські напрацювання, що невідомо звідки взялися, відхрещуватися від свого історичного попередника, запевняти громадян у прихильності до Його Величності Закону, до нього й тільки до нього.

У лавах української спецслужби поволі вляглися панічні настрої, які було почалися, чекісти готувалися скласти нову присягу на вірність українському народові, брали участь у конкурсі зі створення нових геральдичних фетишів з, безумовно, збереженим щитом і мечем, потроху звикали до обливання їх брудом «абарзєвшими» газетами і десь глибоко в душі, боячись вимовити це навіть пошепки, сподівалися, що бардак цей скоро закінчиться і все повернеться на свої кола.

Але минали роки: один, два три… десять.

Десять років, які дехто вважає втраченими для України. Хоча інші тішаться, мовляв, хоч обійшлося без крові.

Не було крові? Дуже добре! А розвалені села? А розграбовані колгоспні господарства? Розтягнуті навіть цегла й шифер із тваринницьких ферм. А земелька, свята, полита кров’ю українська земелька? Вона ж стала пісною, з неї витягують останні соки. Де рівненько й чорнозем — там панують товстопузі, де пісок чи болота — на тобі, мужицяро! Не хочеш? Так чого ж ти репетуєш, що не розпайовують землю? Бери! Тобі біля села, де родючий чорнозем? А дзуськи!

Хто наступний благодійник України, хто ще не потренувався на розпинанні сірих та вбогих, хто рідну неньку ще не зґвалтував, не віддав у ясир? Є охочі? Є-є-є! Ого, скільки…

Ці перманентні вибори. Кандидати, кандидати, кандидати… З них щонайменше половина повинна б мати жовті довідки з психлікарні. Ех, якби визнати хоч одні вибори недійсними, і всіх цих послати подалі. А хто ж підтягнеться наступний? Знаємо, хто. Такі самі, чи й ще більш жадібні та ненажерливі.

Не було крові… А чи ж не було? А безневинно убієнний Гера Богадзе? Людина, як для масштабів України, маленька. Дехто взагалі вважає, що Гера — нуль, бабій, заробітчанин від журналістики, що хотів у рай в’їхати на хитрощах. Не думаю, що це так; і його все-таки шкода. Не можна чіпати людину. їй дано життя. Просто дано. І забирати його — гріх. І хто відтяв йому голову, вже, вважай, у пеклі…

А тисячі закатаних в асфальт, залитих у бетонні конструкції будинків Києва, Сум, Луганська, Дніпропетровська, зниклих у покинутих шахтах Донбасу? Хто вважає безліч, сотні тисяч жебраків, бідноти — жертвами? Це — не війна, а втрати, як після військових операцій. І вже не одна Курська дуга, не один Сталінград — в історії українського народу. Навколо — велика брехня, брехня на кожному кроці, на кожному сантиметрі паперу, асфальту, в кожному кубічному сантиметрі повітря. Ну і що?

Мовчимо?

Терпимо й мовчимо?

Але ж колись терпець увірветься — і…?

І з’явиться Богдан. Тобто — Богом даний.

І він почне…

Книга перша

Хмари над Карпатами

Річ у тім, що це, мабуть, і діяч, але діяч, що не визначився. Утім, дивно б вимагати в такий час, як наш, від людей ясності. Одне, мабуть, досить безсумнівно: це людина чудна, навіть дивак. Але чудність і дивацтво радше шкодять, ніж надають право на увагу, особливо коли усі прагнуть до того, щоб об'єднати частковості й знайти хоч щось путнє для всіх у загальній нетямі. Дивак же в більшості випадків частковість і узагальнення. Чи не так?

Ось якщо ви не погодитеся з цією останньою тезою і відповісте: «Не так» або «Не завжди так», то я, мабуть, і підбадьорюся духом щодо значення героя мого Олексія Федоровича. Тому що не тільки дивак «не завжди» частковість і узагальнення, а навпаки, буває так, що саме він, мабуть, і носить у собі іноді серцевину цілого, а інші люди його епохи — усі, яким-небудь напливним вітром, на певний час чомусь від нього відірвалися…

Ф. М.Достоєвський «Брати Карамазови»

Глава перша

Комсомол живий і діє

1

Теплого вересневого дня першого року нового тисячоліття селом Вороньки, що за три десятки кілометрів від Києва, одна за одною на великій швидкості промчали круті іномарки.

Велике українське село, жителі якого звикли спостерігати за тим, як тихими літніми вечорами правічне сонце сідає за очерети мальовничих заводей Дніпра, нині позбавлене цього чудового видовища. Бо на околиці села, за яку завжди й ховалася розплавлена куля, наче казкові палаци, виросли височезні будинки, огороджені гранітними мурами, оторочені металевими піками й різними мистецьки зробленими кованими візерунками.

Біля одного з них кавалькада з «Мерседесів», ВМW, «Лексусів» і «Ауді» зупинилася. У відчинені ворота в’їхали по черзі спочатку чорний «Мерс» хазяїна Донбасу Віктора Романовича Клютова, а потім уже респектабельні й статечні авто інших поважних людей.

На подвір’я — просторе, чудово оформлене чорною бруківкою впереміш із газонами з густою охайно стриженою травою — зустрічати гостей вийшов сам хазяїн палацу. Микола Якович Назаров, у недалекому минулому віце-прем’єр, а нині простий народний депутат, кожному, хто вилазив з автомобіля й підходив до нього, дружньо тиснув руку, обіймав, говорив кілька слів і запрошував до будинку.

У великій залі, де зібралися гості, стояло кілька столів, зсунутих один до одного так, що утворилося півколо. Присутніх розсадили по один бік загального столу: кожен із них міг одночасно бачити всіх і в разі потреби вільно спілкуватися. У центрі — Віктор Клютов, Микола Назаров та нафтогазовий магнат Юрій Володимирович Бойченко. Решта гостей, яких налічувалося з десяток, розмістилася довільно, або, точніше, за інтересами. І хоча багатьом із присутніх, які не бачилися давненько, було про що поговорити, усі мовчки чекали. Бо знали — зібрали їх сьогодні не лише посидіти за багатим столом і погомоніти. Тут і зараз вирішуватиметься щось серйозне і таке, чого відкладати в довгу шухляду аж ніяк не можна.

— Дорогі гості, - Микола Якович Назаров, шістдесятилітній сухорлявий чоловік, підвівся, — знаю, що дехто з вас подолав не одну сотню кілометрів, доки добрався сюди. Та й узагалі — уже час вечеряти. Усе це ми в обов’язковому порядку зробимо: і по чарці вип’ємо, і гарно закусимо. Але нині справа вимагає тверезого розуму й доброї пам’яті. — Назаров обвів присутніх цупким поглядом, наче ще раз хотів пересвідчитися в тому, чи всі з них гідні почути те, що нині має тут прозвучати. — Говоритиме всіма нами глибоко шанований Віктор Романович Клютов.

Середнього зросту чоловік років сорока п’яти із блондинистою й навіть трішки рудуватою густою шевелюрою, що сидів біля Назарова, подивився в бік людини, яку всі присутні добре