«Дим»

Пан, що сидів навпроти, зовсім не був схожий на крутого хлопа, витонченого джентльмена або когось такого, швидше він був... безбарвним, тобто зовсім не відрізнявся від інших. Дивно прозвучить, але таким паном може бути будь-хто, варто лише дати волю розуму. Зізнаюся, я досі не впевнена, що він був не плодом моєї уяви... Але тоді дорогою з Риги до Парижу... коли моє внутрішнє Я билося над Гамлетівським питанням "бути чи не бути" тоді і ще кілька довгих років після... він здавався мені більш ніж реальним, а якоїсь миті більш справжнім ніж все реальне навколо. Отже, пан, що сидів навпроти мене в моєму купе, був у чорному френчі і штанях від, мабуть, дуже старого, поношеного фраку... карими очима пан наче вбирав в себе голі дерева, мляву траву, набряклі хмари, важкі водяні краплі, що торохтіли по даху поїзда... і весь сірий краєвид за каламутним склом вікна. Я ж... здається, намагалася читати, або, вірніше вдавала, що занурена в книгу, назва якої, на жаль, стерлася часом, з моєї пам'яті... Проте, я так подумки поринула у свій смуток, про зруйнований у Ризі будинок. .. про свої втрати ... про своє зранене війною життя, що мало що було мною помічено того дня, і поява з мого боку столу склянки з чаєм, була примарною, і зовсім чомусь не здивувала, не налякала ... і тут пан навпроти почав дзвеніти ложкою по боках склянки, помішуючи чай, цей дзвін, здавалося, був гучнішим за стукіт самого поїзда, якимось неприємним і навіть боляче лоскотав вуха... Але я мовчала, відвернулася до вікна і поволі притягла до себе склянку. Пан сьорбнув чаю, (і цей звук видався мені не приємнішим)

- Чудовий день, для поїздки, чи не так? - Голос пролунав несподівано м'яко, якось солодко, але впевнено, розбірливий французький, без акценту. Я кинула на нього швидкий погляд, його ж погляд залишився прикутий до скла.

- Навіть не знаю...--видавила я.

- Ну як же? На вулиці казна-що, а ми в залізній змії, з гарячим чаєм, спостерігаємо цю красу збоку, без найменшої шкоди.

- Залізна змія? Неприємне порівняння, якщо поїзд змія, то ми в її утробі... а втім чи не все одно - я зволікала з відповіддю...

- Погода відповідає часу, чи не так? - нове питання, і навіть з радісною ноткою в голосі.

- Напевне - промовила я.

- Що ж Ви, ні в чому не впевнені? - Знову питання з глузуванням.

- Не впевнена? Та що Ви ... а в чому зараз можна бути впевненою? – Нечемна відповідь, навіть соромно.