«Уот»

Семюел Беккет

Уот

Містер Геккет звернув за ріг і побачив у сутінках неподалік свою лавочку. Там хтось сидів. Лава ця була скоріше за все власністю муніципалітету або якоїсь громадської установи і йому, містеру Геккетові, звісна річ, не належала, і все ж він вважав її своєю. Так він ставився до усякої дещиці, що була йому до вподоби. Він розумів, що вона не є його власністю, але вважав її чимось на зразок свого законного майна. Розумів, що це йому не належить, а сам тішився думкою, що воно все його, Геккетове. Розумів, що воно не його, а чиєсь, бо дуже вже йому сподобалося.

Він зупинився, аби як слід обдивитися лаву. Так, вона була зайнята. Містер Геккет, коли він стояв нерухомо, бачив усе трохи чіткіше й виразніше. Його ходу аж ніяк не можна було вважати спокійною.

Тепер пан Геккет стояв і вагався, іти йому вперед чи вертатися. Ніхто не заважав йому звернути праворуч або ліворуч, але він знав, що ніколи цього не зробить.

А ще він знав, що довго стовбичити тут, на жаль, не зможе через свою природну хирлявість. Одне слово, перед ним постала на диво проста дилема: рушати вперед або йти назад, повернувши за той самий ріг, звідки він щойно вийшов. Тобто йти йому зразу ж додому чи трохи погуляти?

Він випростав ліву руку і схопився за поручень. Відчувши опору, постукав палицею по хіднику. Гумовий набалдашник завібрував у долоні, й на деякий нас пан Геккет відчув певну полегкість.

Але не встиг він добутися до рогу, як розвернувся знову і рушив до лави так шпарко, як дозволяли йому ноги. Коли він підійшов так близько до лави, що міг би торкнутися її палицею, то закляк іще раз і видивився на тих, хто сидів там. Маю, гадав він, повне право стояти й чекати на свій трамвай. Вони теж, либонь, чекали на той чи інший трамвай, бо тут на вимогу спинялися різні трамваї на той випадок, якщо комусь забагнеться сісти або вийти.