«Волден, або Життя в лісах»

Генрі Девід Торо

Волден, або Життя в лісах

Серія перекладів «Філософія» виходить за підтримки Павла Гайдая і фонду «Міжвухами»

Видання, з якого зроблено переклад: Henry D. Thoreau. Walden (A Fully Annotated Edition). Walden / Ed. by Jeffrey S. Cramer. — Yale University Press: New Haven and London, 2004

Переклад з англійської: Ярослава Стріха

Куратор проєкту: Тарас Лютий

Наукове редагування: Вадим Менжулін

Редагування: Богдана Романцова

Коректура: Ніка Чулаєвська

Дизайн та верстка: Ірина Мамаєва

Генрі Девід Торо

Волден, або Життя в лісах; переклад Я. Стріхи. — К.: Темпора, 2020. — 432 с.

ISBN 978-617-569-461-9

На обкладинці використано ілюстрацію Тетяни Богуславської

ISBN 978-617-569-461-9 

© Ярослава Стріха, переклад, 2020

© Вадим Менжулін. передмова, 2020

© Переклад українською БФ «Міжвухами», 2020

© Темпора, 2020

Передмова. Виживуть тільки відлюдники? Вадим Менжулін • 7

Господарка • 53

Де я жив і для чого я жив • 146

Читання • 167

Звуки • 181

Самота • 201

Відвідувачі • 213

Бобове поле • 230

Містечко • 245

Ставки • 253

Бейкерова ферма • 284

Вищі закони • 294

Дикі сусіди • 309

Домашнє тепло • 325

Колишні мешканці й зимові гості • 345

Зимові тварини • 362

Ставок узимку • 374

Весна • 392

Висновки • 415

Передмова. Виживуть тільки відлюдники?

Вадим Менжулін

«Виживуть тільки коханці» — під такою назвою у травні 2014-го в українському кінопрокаті з'явилася стрічка відомого американського режисера Джима Джармуша[1]. На відміну від його ж «Мерця», цей фільм у нас не став культовим, але його назва, здається, прижилася й навіть перетворилася на своєрідний мем.

Здавалось◦би, у назві Джармушевої стрічки 2019-го можна знайти ще більше приводів для оптимізму. Там «не помирають» не тільки коханці, а й навіть мертві (кінокартина «Мертві не помирають»). Однак цього разу краще б помирали. Контекст подій такий: експлуатація природних ресурсів спричиняє екологічну катастрофу світових масштабів. Через це в невеличкому американському містечку, де раніше панувало тихе й розмірене провінційне життя, настає справжній кінець світу. Від господарів тікають домашні тварини, кудись зникають птахи, а з могил постають мертві, які атакують живих та перетворюють їх на зомбі. З цим лихом ведуть відчайдушну боротьбу двоє полісменів, але й вони врешті-решт гинуть. Не виживає ніхто, крім Боба — чоловіка, що давно втратив бажання жити серед людей та оселився в лісі за містом. В останні хвилини фільму саме звідти він спостерігає за завершенням бійні. Міркуючи про апріорну зомбованість усіх мешканців світу, в якому панує суцільний консюмеризм, цей відлюдник промовляє похмурі слова з великого американського роману про фатальне полювання людей на одного з найбільших представників природного світу. Йдеться про фрагмент із «Мобі Діка» Германа Мелвіла, де сказано про те, «…наскільки заражене наше земне повітря… несказанними стражданнями безлічі смертних, вивільненими разом з їхнім останнім подихом»[2].

Загалом тематику фільму «Мертві не помирають» особливо несподіваною не назвеш. Зростання напруги між цивілізацією та природою, шкідливість сучасного виробництва та споживання і, як результат, неминуче покарання у вигляді всесвітньої екологічної катастрофи (наприклад, внаслідок глобального потепління) — дуже популярні зараз теми. Їм присвячують статті й книжки, документальні та художні фільми, наукові конференції та дослідницькі проекти, громадські акції, політичні ініціативи, законодавчі акти. Разом з тим ідею, що вижити зможе лише відлюдник, який оселиться в лісі, більшість, думаю, все ж таки трактуватиме як художнє перебільшення.

Не так багато нового під сонцем: ще в середині позаминулого століття у США вийшла книжка, яку можна сприйняти (і за промовчанням дуже часто сприймають) майже так — як художнє або художньо-філософське перебільшення. Йдеться про історію власного усамітнення, опубліковану 1854 року під назвою «Волден, або Життя в лісах», тоді ще мало кому відомого літератора з Нової Англії на ім'я Генрі Торо[3]. Зараз це вже класика.

«Волден» та його автора обов'язково слід згадати, коли йдеться про основні досягнення американської думки XIX століття. Проте поза межами самих США, де є розвинена традиція вшанування власної культурної спадщини, до уважного читання цього твору доходить нечасто. «Волден» (як і спадщина Торо загалом) дещо губиться на «нічийній території» між fiction та non-fiction, літературою та філософією. Основне послання «Волдену» часто бачать виключно у створенні культу природи та розриві з цивілізацією, але й це нерідко сприймають, як уже зазначалося, як художнє або художньо-філософське перебільшення. Проте буває й так, що деякі елементи складних філософських розмислів Торо, зокрема і його любов до природи, розуміють буквально. Тоді вони перетворюються на доволі пласкі (а іноді й небезпечні) соціально-політичні гасла. Аби не потрапити в такі пастки, до творчості та постаті Торо варто придивитися уважніше. Там можна знайти ще чимало цікавого.

Генрі Девід Торо (Henry David Thoreau[4]) народився 12 липня 1817 року в невеличкому американському місті Конкорд, що в штаті Масачусетс, приблизно на вісімнадцять миль північно-західніше від його столиці Бостона. Взагалі-то, батьки нарекли сина Девідом Генрі, а не Генрі Девідом. Рішення поміняти імена місцями він ухвалив сам у 20-річному віці. Це був символічний жест, що підсилив інший рішучий крок: щойно розпочавши кар'єру вчителя в конкордській публічній школі, молодий Торо вирішив її припинити на знак протесту проти обов'язкової для тих часів виховальної процедури — хлосту учнів. Це відбулося невдовзі після закінчення Гарвардського коледжу, де Торо вчився з 1833 до 1837 року. Та й у коледжі він теж приймав далеко не все. Наприклад, вважав не дуже корисними лекційні заняття й віддавав перевагу самоосвіті в тиші бібліотеки. Його тодішні ескапістські мотиви добре відбиває фраза, з якої 22 жовтня 1837 року він розпочав записи у своєму приватному «Журналі» («Journal»), що його автор вів майже до кінця життя[5]: «Аби бути самотнім, я вважаю, слід втекти від теперішнього. — Я уникаю самого себе»[6].

Однак у тодішній Новій Англії, окрім репресивної педагогіки і нецікавих, відірваних від життя лекцій гарвардських професорів[7], все ж таки було й щось таке, від чого тікати не захотілось. У 1838 році, майже одразу після згаданого звільнення з публічної школи, Торо відкрив у рідному місті маленьку приватну школу[8] й увійшов до «Трансценденталістського клубу» — інтелектуального руху, найвпливовішою фігурою в якому був інший уродженець і мешканець того ж Конкорда Ральф Волдо Емерсон[9].

Ідейний та особистий зв'язок, що встановився між Торо та Емерсоном, мав величезне значення і для кожного з них, і для розвитку всього руху американських трансценденталістів. На думку впливового американського філософа кінця XX — початку XXI століття Стенлі Кейвела, саме Торо судилося стати бездоганним інтерпретатором Емерсона[10], а літературознавець Гарольд Блум вважав, що Торо став «одним із головних Емерсонових творінь»[11]. Ба більше, за життя Торо і ще довго після його смерті, аж до XX століття, його сприймали передусім як одного з послідовників Емерсона. Так, згодом він перетворився на цілком самодостатню фігуру[12], однак для того, щоб належним чином оцінити значення розмислів Торо, треба також уточнити, ким був Емерсон і якого ґатунку трансценденталізм розвивався за його активною участю в Америці.

У наших широтах добре відомо, що Ральф Волдо Емерсон — один із видатних чи навіть найвидатніший американський мислитель XIX століття. Час від часу про нього згадують у вітчизняній історико-філософській літературі. Зокрема у праці Тараса Лютого «Ніцше. Самоперевершення» доволі детально простежено вплив розмислів Емерсона, передусім його концептів «довіри до себе» чи «опори на себе» (self-reliance), на еволюцію поглядів генія континентальної (європейської) філософії Фридриха Ніцше[13]. Визнано також, що Емерсонів трансценденталізм можна розглядати як передвістя прагматизму — самобутньої філософської традиції, що розвинулася в Америці на межі XIX та XX століть. У праці вітчизняної дослідниці Ніни Поліщук «Філософія прагматизму» є окремий підрозділ «Романтичний трансценденталізм Р. В. Емерсона», де розглянуто вплив останнього не тільки на таких класиків прагматизму, як Вільям Джеймс і Джон Д'юї, а й безпосередньо на відомих неопрагматистів новітніх часів, як-от Ричард Рорті та Корнел Вест[14].