«Книга Піску. Пам’ять Шекспіра»

Хорхе Луїс Борхес

Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Книга піску

Це сталося в лютому 1969 року в Кембриджі, на північ від Бостона. Я не написав про цю пригоду відразу, бо першим моїм бажанням було забути її, щоб не збожеволіти. Тепер, у 1972 році, мені здається, що коли її відтворити, інші читатимуть мою історію, як оповідання, і з плином літ я сприйматиму її так само.

Майже жахлива, поки тривала, вона зробилася ще жахливішою згодом, безсонними ночами. Втім, ще не факт, що, переповівши її, мені вдасться зворушити сторонню людину.

Була десята година ранку. Я сидів на лаві, а переді мною плинула річка Чарльз. Праворуч, метрів за п'ятсот, височіла будівля, назви якої я не знав. Сіра вода несла довгасті крижані брили. Річка неминуче навіяла думки про плин часу. Прадавній образ Геракліта. Я добре виспався; моя вчорашня лекція, як мені здавалося, зацікавила студентів. Навколо не було ні душі.

Зненацька з’явилося відчуття (на думку психологів, таке трапляється, коли людина втомилася), буцімто колись я вже пережив цю мить. На інший край лави хтось сів. Я волів побути на самоті, однак вирішив не підводитися одразу, щоб не здатися нечемним. Інший почав щось насвистувати. І тоді сталася перша з численних несподіванок того ранку. Він насвистував, він намагався насвистувати (я ніколи не відзначався тонким слухом) на креольський манер пісеньку «Ла тапера» Еліаса Регулеса[1]. Мелодія повернула мене в патіо[2], якого вже давно немає, і викликала в пам’яті образ померлого багато років тому Альваро Мельяна Лафінура[3]. Слова прийшли потім. Голос належав не Альваро, але той, хто співав, намагався наслідувати його. Я з жахом упізнав цей голос.

Нахилившись до незнайомця, я спитав:

— Сеньйоре, ви уругваєць чи аргентинець?

— Аргентинець, але з чотирнадцяти років живу в Женеві, — відказав він.

Запала тривала мовчанка.

— Вулиця Малану номер сімнадцять, навпроти російської церкви? — знову поцікавився я.

— У такому разі, — зважився я, — ви Хорхе Луїс Борхес. Я також Хорхе Луїс Борхес. Зараз 1969 рік, і ми перебуваємо в Кембриджі.

— Ні, — озвався він моїм власним голосом, що долинув, мовби здаля. І, трохи помовчавши, заперечив:

— Я в Женеві, сиджу на лаві в кількох кроках від Рони. Дивно те, що ми схожі, але ви набагато старший і сивий.

— Я можу довести, що не обманюю тебе. Я скажу тобі дещо таке, чого не може знати стороння людина. В домі є срібна посудина для приготування мате з підставкою у вигляді переплетених змій — наш прадід привіз її з Перу. Є ще й срібний таз для вмивання, почеплений до сідельної луки. В шафі у твоїй кімнаті книжки стоять у два ряди. Три томи «Тисячі й однієї ночі» Лейна[4] з гравюрами та набраними малим кеглем примітками між главами, латинський словник Кішри[5], «Германія»[6] Тацита латиною і в Ґордоновому[7] перекладі, «Дон Кіхот» видання братів Ґарн’є[8], «Криваві списки» Рівери Індарте[9] з дарчим написом автора, «Сартор Резартус» Карлайла[10], біографія Ам’єля[11] й схована за іншими фоліантами книжка без палітурки про сексуальні звичаї балканських народів. Не забув я й одне надвечір’я на першому поверсі певного будинку на площі Дюбур.

— Дюфур, — виправив він.

— Авжеж, Дюфур. Цього тобі досить?

— Ні, — заперечив він. — Ці доводи нічого не доводять. Якщо ви мені примарилися, цілком природно, що вам відомо те, що й мені. Ваш докладний перелік марний.

Зауваження було слушним.

— Якщо цей ранок і ця зустріч нам сняться, кожен з нас повинен вважати сплячим себе, — відповів я. — Можливо, наш сон урветься, можливо, ні. А тим часом ми, безперечно, повинні прийняти цей сон, як приймаємо Всесвіт і те, що ми зародилися в ньому й дивимося очима, і дихаємо.

— А раптом сон триватиме? — стурбовано спитав він.

Щоб заспокоїти його й себе, я заговорив з удаваною впевненістю:

— Мій сон триває вже сімдесят років. Урешті-решт, якщо напружити пам'ять, не знайдеться такої людини, яка б не зустрічалася сама з собою. Саме це відбувається зараз із нами, єдина відмінність полягає в тому, що нас двоє. Розповісти тобі щось про моє минуле, яке в тебе ще попереду?

Він мовчки кивнув головою. Я дещо знічено вів далі:

— Мама жива й здорова у своїй оселі на розі вулиць Чаркас та Майпу в Буенос-Айресі, а батько помер років тридцять тому. Мав хворе серце й напівпаралізоване тіло. Його ліва рука лежала на правій, наче дитяча ручка на лапищі гіганта. Він прагнув смерті й помер, не нарікаючи. Бабуся померла в тому ж домі. За кілька днів перед тим вона покликала нас усіх і мовила: «Я дуже стара жінка, котра дуже повільно помирає. Нехай ніхто не бентежиться через таку буденну річ». Твоя сестра Нора вийшла заміж і має двох дітей. До речі, як вони зараз?

— Усе гаразд. Батько раз по раз кепкує з релігії. Вчора ввечері він сказав, що Ісус був, наче ті ґаучо, які не бажають брати на себе зобов’язань, і через те проповідував притчами.

Повагавшись, він запитав:

— Не знаю, скільки точно книжок ти напишеш, але їх буде чимало. Ти писатимеш вірші, що принесуть тобі нерозділену втіху, й фантастичні оповідання. Викладатимеш, як твій батько й чимало наших кревних.

Мені сподобалося, що він нічого не запитав про фіаско чи успіх книжок. Змінивши тон, я вів далі:

— Що ж до історії… Спалахнула ще одна війна, супротивники були майже ті самі. Франція швидко капітулювала; Англія та Америка вели проти німецького диктатора на ім’я Гітлер нескінченну битву під Ватерлоо. Буенос-Айрес у тисяча дев’ятсот сорок шостому році спородив нового Росаса[12], вельми схожого на нашого родича[13]. В п’ятдесят п’ятому році провінція Кордоба врятувала нас, як перед тим Ентре-Ріос. Тепер справи йдуть кепсько. Росія захоплює планету; зв’язана забобонами демократії Америка не наважується зробитись імперією. Наша країна з кожним днем стає дедалі більш провінційною. Дедалі більш провінційною та бундючною, мовби живе із заплющеними очима. Мене не здивує, якщо замість латини почнуть викладати ґуарані[14].

Я завважив, що він майже не слухав мене. Його бентежив елементарний страх перед неймовірним, а проте реальним. На мене, котрий ніколи не був батьком, наринула хвиля любові до цього бідолашного хлопця, ближчого мені, ніж міг би бути власний син. Я помітив у нього в руках книгу й запитав, що це.

— «Одержимі» чи то радше «Біси» Федора Достоєвського, — в його голосі вчувалася пиха.

— Я вже погано пам’ятаю. І як вона тобі?

Щойно вимовив це, відчув, що запитання пролунало по-блюзнірському.

— Російський майстер глибше за будь-кого проникнув у лабіринти слов’янської душі, — заявив він.

Пишномовна фраза здалася мені ознакою того, що він заспокоївся. Я поцікавився, які ще книги майстра він читав.

Молодик назвав дві чи три, і серед них повість «Двійник».

Я запитав, чи він, читаючи їх, добре вирізняє персонажів, як у випадку героїв Джозефа Конрада, і чи наміряється ознайомитися з усіма творами письменника.

— Сказати правду, ні, — дещо здивовано відказав він.

Тоді я запитав, що саме він пише зараз, і почув у відповідь, що він працює над книжкою поезій, яка називатиметься «Червоні гімни». Замислювався він і над іншим варіантом назви — «Червоні ритми»[15].

— Чому б ні? — відреагував я. — Ти маєш добрих попередників. «Голубий вірш» Рубена Даріо та «Сіру пісню» Верлена.

Не звернувши уваги на мої слова, він пояснив, що його книжка оспіває вселюдське братерство. Сучасний поет не може повернутися спиною до своєї доби.

Я замислився й перепитав, чи він справді почувається братом усіх. Приміром, усіх розпорядників погребових процесій, усіх листонош, усіх водолазів, усіх мешканців будинків під парними номерами, всіх німих тощо. Він пояснив, що його книжка присвячена величезній масі гноблених та знедолених.

— Твоя маса гноблених та знедолених — усього лише абстракція. Існують тільки індивіди, якщо взагалі хтось існує. Вчорашня людина не та сама, що сьогоднішня — виснував один грек[16]. Ми двоє на цій лаві в Женеві чи Кембриджі, ймовірно, є доказом цього.

Крім суворих сторінок Історії, пам’ятні події обходяться без пам’ятних фраз. Людина перед смертю хоче пригадати невиразну гравюру, побачену в дитинстві; солдати перед боєм розмовляють про грязюку чи про свого сержанта. Наша ситуація була унікальною і, щиро кажучи, ми не були готові до цього. Ми неминуче говорили про літературу; боюсь, я не сказав нічого такого, що не кажу зазвичай журналістам. Мій alter ego[17] вірив у вигадування або відкриття нових метафор; я — в ті з них, що відповідають внутрішнім та очевидним властивостям і які вже прийняла наша уява. Старість людини й захід сонця, сон і життя, плин часу та води. Я висловив йому це міркування, яке він через багато років викладе в книжці.

Він майже не слухав мене. І раптом мовив:

— Якщо ви були мною, як пояснити, що ви забули про зустріч у 1918 році з літнім чоловіком, котрий сказав вам, що він також Борхес?

Я не думав про таку заковику і невпевнено відповів:

— Можливо, подія видалася мені такою дивною, що я намагався її забути.

— Як у вас із пам’яттю? — боязко поцікавився він.

Я зрозумів, що юнакові, якому не виповнилося й дев’ятнадцяти років, людина, якій за сімдесят, здається майже мерцем, і відказав:

— Зазвичай вона подібна до забуття, але досі знаходить те, що їй наказують. Я вивчаю англосакську мову й не пасу задніх у класі.

Наша розмова тривала вже так довго, що не могла відбуватися вві сні.