«Книга Піску. Пам’ять Шекспіра»

Хорхе Луїс Борхес

Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Книга піску

Це сталося в лютому 1969 року в Кембриджі, на північ від Бостона. Я не написав про цю пригоду відразу, бо першим моїм бажанням було забути її, щоб не збожеволіти. Тепер, у 1972 році, мені здається, що коли її відтворити, інші читатимуть мою історію, як оповідання, і з плином літ я сприйматиму її так само.

Майже жахлива, поки тривала, вона зробилася ще жахливішою згодом, безсонними ночами. Втім, ще не факт, що, переповівши її, мені вдасться зворушити сторонню людину.

Була десята година ранку. Я сидів на лаві, а переді мною плинула річка Чарльз. Праворуч, метрів за п'ятсот, височіла будівля, назви якої я не знав. Сіра вода несла довгасті крижані брили. Річка неминуче навіяла думки про плин часу. Прадавній образ Геракліта. Я добре виспався; моя вчорашня лекція, як мені здавалося, зацікавила студентів. Навколо не було ні душі.

Зненацька з’явилося відчуття (на думку психологів, таке трапляється, коли людина втомилася), буцімто колись я вже пережив цю мить. На інший край лави хтось сів. Я волів побути на самоті, однак вирішив не підводитися одразу, щоб не здатися нечемним. Інший почав щось насвистувати. І тоді сталася перша з численних несподіванок того ранку. Він насвистував, він намагався насвистувати (я ніколи не відзначався тонким слухом) на креольський манер пісеньку «Ла тапера» Еліаса Регулеса[1]. Мелодія повернула мене в патіо[2], якого вже давно немає, і викликала в пам’яті образ померлого багато років тому Альваро Мельяна Лафінура[3]. Слова прийшли потім. Голос належав не Альваро, але той, хто співав, намагався наслідувати його. Я з жахом упізнав цей голос.

Нахилившись до незнайомця, я спитав:

— Сеньйоре, ви уругваєць чи аргентинець?

— Аргентинець, але з чотирнадцяти років живу в Женеві, — відказав він.

Запала тривала мовчанка.

— Вулиця Малану номер сімнадцять, навпроти російської церкви? — знову поцікавився я.

— У такому разі, — зважився я, — ви Хорхе Луїс Борхес. Я також Хорхе Луїс Борхес. Зараз 1969 рік, і ми перебуваємо в Кембриджі.

— Ні, — озвався він моїм власним голосом, що долинув, мовби здаля. І, трохи помовчавши, заперечив:

— Я в Женеві, сиджу на лаві в кількох кроках від Рони. Дивно те, що ми схожі, але ви набагато старший і сивий.