«Звіяні вітром. Кн. 2»

— Міс Скарлет,— запитав він,— а скільки у вас готівки на руках?

— Ти хіба свататись надумав, що допитуєш? — відказала вона трохи роздратовано.

— Ні, мем. Просто мені цікаво.

Вона непорозуміло подивилась на нього. На вигляд Вілл наче не заклопотаний, але на заклопотаного він і ніколи не скидався. А проте Скарлет відчула — щось тут негаразд.

— У мене десять доларів золотом,— сказала вона.— Рештки грошей того янкі.

Що ж, мем,— цього не вистачить.

— Не вистачить на що?

— На податок,— пояснив він і, ступивши ближче до каміна, нахилився й почав гріти біля вогню розчервонілі на холоднечі руки.

— На податок? — перепитала вона.— Ти що, Вілле! Податок ми вже сплатили.

— Воно то так, мем. Але там кажуть, що цього замало. Я дізнався про це сьогодні у Джонсборо.

— Щось я нічого не второпаю, Вілле. Що ти маєш на увазі?

— Міс Скарлет, мені прикро турбувати вас цим, коли у вас і так повна голова клопоту, проте я мушу. Кажуть, ніби ви повинні сплатити куди більший податок. На Тару наклали дуже високу суму податку — незмір більшу, ніж на будь-який інший маєток в окрузі, їй-бо.

— Але ж вони не можуть накладати на нас нового податку, коли ми своє вже сплатили!

— Міс Скарлет, ви не часто буваєте у Джонсборо. Воно й слава Богові, бо там нині не місце для дам. Але якби ви бували в місті частіше, то знали б, що там тепер безоглядно заправляє всім зграя пристібаїв, республіканців та саквояжників. Вони здатні до білої гарячки довести. І чорнюки у місті такі, що не дають білим вулицею пройти і...

— Але яке це має відношення до податку?