«Лоліта»

Володимир Набоков

Лолiта

Роман

---------------------------------------------------------------

© Copyright Владимир Набоков

© Copyright переклад Кирило Васюков (cerillo(а)inbox.ru)

Date: 29 Jul 2008

---------------------------------------------------------------

ПЕРЕДМОВА

"Лолiта. Сповiдь свiтлошкiрого вдiвця": такою була подвiйна назва, з

якою автор цiєї замiтки одержав дивний текст, який вона очолює. Сам "Гумберт

Гумберт" помер у в'язницi, вiд закупорки серцевої аорти, 16-го числа

листопада 1959 р., за кiлька днiв до початку судового розгляду своєї справи.

Його захисник, мiй родич i добрий друг Клеренс Кларк (на цей час адвокат,

приписаний до Колумбiйського Дiльничного Суду), попросив мене вiдредагувати

манускрипт, посилаючись на заповiт свого клiєнта, один з пунктiв якого

уповноважував мого шановного кузена вжити на свiй розсуд усiх заходiв, що

стосуються пiдготовки "Лолiти" до друку. На рiшення п-на Кларка, можливо,

вплинув той факт, що обраний ним редактор наразi от-от удостоївся премiї

iменi Полiнга за коротку працю ("Чи можна спiвчувати почуттям?"), в якiй

залучено до обговорення деякi патологiчнi стани та збочення.

Моє завдання виявилось простiшим, анiж ми вдвох припускали. Якщо не

брати виправлення явних помилок та ретельного вилучення деяких цупких

деталей, якi, всупереч старанням самого "Г.Г.", ще збереглись в текстi, як

то деякi вiхи та пам'ятки (вказiвки на мiсця та людей, що їх пристойнiсть

вимагала мовчазно обминути, а людянiсть - пощадити), можна вважати, що цi

гiднi уваги замiтки подано в недоторканостi. Кумедний псевдонiм її автора -

його власний вигад; i природно вважати, що ця маска - через яку нiбито

горять два гiпнотичнi ока - мала залишитись на мiсцi згiдно з бажанням її

носiя. Мiж тим як "Гейз" всього лише римує зi справжнiм прiзвищем героїнi,

її перше iм'я надто близько вплiтається у найпотаємнiшу тканину книги, щоб

його можна було замiнити; втiм (як читач сам допевнився), в цьому й немає

фактичної потреби. Тi, котрим цiкаво, можуть знайти свiдчення про вбивство,

скоєне "Г.Г.", у газетах за вересень - жовтень 1952р.; його причини та мета

були б i досi таїною, якби цi мемуари не потрапили в свiтле коло моєї

настiльної лампи.

На догоду старомодним читачам, якi цiкавляться подальшою долею "живих

зразкiв" за обрiєм "правдивої повiстi", можу навести деякi вiстки, одержанi

вiд п-на "Вiндмюллера" з "Рамзделя", котрий волiв лишитись неназваним, щоб

довга тiнь невтiшної та брудної iсторiї не дотяглась до того мiстечка, у

якому вiн має честь проживати. Його донька "Луїза" вже

студентка-другокурсниця. "Мона Даль" зараз вчиться в унiверситетi в Парижi.

"Рита" нещодавно побралась iз господарем готелю на Флоридi. Дружина "Ричарда

Скиллера" сконала в пологах, розвiльнившись мертвою дiвчинкою, грудня 25-го

числа 1952р., у далекому на пiвнiч захiдному поселеннi Сiра Зоря. П-нi

Вiвiан Дамор-Блок (Дамор - для сцени, Блок - вiд одного, першого з

чоловiкiв) написала бiографiю колишнього приятеля пiд каламбурною назвою

"Кумир мiй", яка на часi має вийти в свiт; критики, вже ознайомленi з

манускриптом, говорять, що це найкраща її штука. Цвинтарна сторожа, яка хоча

б якось згадана в мемуарах "Г.Г.", не повiдомляє, чи виходить хтось iз

могили. Читачевi, який розглядає "Лолiту" просто як роман, ситуацiї та

емоцiї, в ньому зображенi зосталися б дратiвливо-неясними, якби вони були

знебарвленi через кепське iнакомовлення. Щоправда, на весь твiр не можна

вiднайти й одного нечемного вислову, скажу бiльше: здоровань-фiлiстер,

призвичаєний сучасною умовнiстю брати без будь-якої огиди цiлi всипища

парканових словечок у щонайбанальнiшому американському чи англiйському

романi, буде вельми шокований вiдсутнiстю таких у "Лолiтi". Та якщо, задля

заспокоєння цього парадоксального ханжi, редактор посмiв би послабити або

вилучити такi сцени, якi з певного погляду можуть видатися "спокусливими"

(дивись iсторичне рiшення, прийняте вельмишановним суддею Джоном Вуссi,

грудня 6-го числа 1933р., з приводу iншої значно вiдвертiшої книжки),

довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi сцени,

у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну чуттєвiсть, являють

собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розвої трагiчної оповiдi,

яка неухильно стремить до того, що тiльки й можна назвати моральним

апотеозом. Цинiк скаже, що на це претендує й професiйний порнограф, ерудит

вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що кожен рiк

не менш як 12% дорослих американцiв чоловiчої статi, - за скромним

пiдрахунком, якщо вiрити д-ру Бiанцi Шварцман (запозичую з приватного

повiдомлення), - проходить через той особливий досвiд, який "Г.Г." зображує

так розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта

року 1947 до компетентного психопатолога, не сталося б i лиха. Це все так, -

втiм не було б цiєї книжки.

Подаруймо цьому коментаторовi, якщо вiн висловить ще раз те, на чому

неодноразово наполягав, а саме, що "непристойне" найчастiше дорiвнює

"незвичному". Великий витвiр мистецтва завжди оригiнальний; вiн за своєю

сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто "шокувати". Не маю й найменшого

бажання вславлювати п-на "Г.Г.". Жодного сумнiву в тому, що вiн є огидний,

що вiн є ниций, що вiн слугує яскравим прикладом моральної прокази, що в

ньому поєднанi лютiсть i грайливiсть, якi може й свiдчать про глибочезне

страждання, але не додають приваби деяким його одкровенням. Його

дивакуватiсть, звiсна рiч, важкувата. Численнi його випадковi вiдгуки про

мешканцiв та природу Америки є смiшнi. Вiдчайдушна чеснiсть, якою тремтить

його сповiдь, аж нiяк не позбавляє його вiдповiдальностi за диявольську

витонченiсть. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Але з яким чаруванням

спiвоча його скрипка пробуджує в нас нiжне спiвчуття до Лолiти, змушуючи нас

зачитуватися книгою, всупереч першому почуттю вiдрази до автора.

Як опис клiнiчного випадку, "Лолiтi" поза сумнiвом призначено стати

поряд iз класичними творами психiатричної лiтератури, й можна ручатись, що