«Я ще повернусь»

Віктор Савченко

Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ

(Повість)

Частина перша

I

Шеф — зовсім уже лисий гладун — має вигляд людини, яка любить життя і добре знає його закони.

— Ну, як посувається робота? — поплескав Куліша по спині. — Ну, ну, не сердься. Ми з тобою виходимо у велику науку.

Потім звернувся до Заболотного:

— А ти що робиш?

— Думаю, Юрію Павловичу.

— Що ж, думай, думай, нам за це гроші платять, — взяв із стільця свій потертий цеглясто-рудий портфель.

Уже біля дверей, щось пригадавши, вибачливо посміхнувся до Заболотного:

— Знаєш, до твоєї статті ніяк руки не доходять. Мабуть, уже з наступного тижня. Привіт бакалаврам! — Широка постать у коричневому костюмі зникла за дверима.

Враз ніби розсунулися і стали на місце стіни вузенької дослідницької: в присутності Ковальського завжди тіснішало.

Куліш занурився в папери, його сутула спина стала ніби горбатою. Жмут сонячного світла падав на чорний витертий костюм, на цупкий картон, що вкривав письмовий стіл. Іноді Куліш підводився, щоб узяти з полиці книжку, й знову скрипів пером, кидав неуважні погляди на Заболотного.

— йому плювати, що в мене закінчується аспірантура, а я ще ні до чого не прийшов.

— Зарано хвилюєшся. На інших кафедрах люди по сім років працюють.

— Гм… Там взагалі кандидатів наук готують за методом грузинських виноробів: чим вино старіше, тим воно краще. Мені б хотілося захистити дисертацію в тридцять…

В колбах завирувало, запінилось, і з їхніх конусних отворів, немов із кратерів, забила густа біла пара. Заболотний кинувся знімати розчини з розжареної плитки.