«Місто дівчат»

Елізабет Ґілберт

Місто дівчат

Для Марґарет Корді —

моїх очей, моїх вух, моєї дорогої подруги.

Ти все одно утнеш не одну дурницю —

ну то хоч з ентузіазмом.

Нью-Йорк, квітень 2010

Одного дня я отримала листа від його доньки.

Від Анджели.

За останні роки я часто думала про Анджелу, але спілкувалися ми тільки втретє.

Уперше далекого 1971 року, коли я шила для неї весільну сукню.

Удруге — коли вона надіслала мені листа про те, що помер її батько. То було 1977 року.

А тепер Анджела написала мені, що якраз померла її матір. Не знаю, якої реакції вона сподівалася від мене. Мабуть, здогадувалася, що мене ця новина приголомшить. Та все ж не думаю, що вона це зі зла. Анджела не така. Вона добра людина. А головне — цікава.

Утім, я страшенно здивувалася, почувши, що її мати стільки протягнула. Я гадала, що вона вже на тому світі. Усі інші вже давно там. (Але чому б мене мало дивувати чиєсь довголіття, якщо я сама чіпляюся за життя, як рачок до дна човна? Я ж точно не одна така древня пані, яка дибає вулицями Нью-Йорка, уперто відмовляючись покинути своє життя або свою нерухомість.)

Хоча в її листі найбільше мене вразило останнє речення.

«Вівіан, — писала Анджела, — то, може, тепер, коли моя матір померла, ти могла б розповісти мені, ким ти була для мого батька?»

Ким я була для її батька?

Лише він міг відповісти на це запитання. А що він ніколи зі своєї волі не говорив з донькою про мене, то не мені розповідати їй, ким я для нього була.

Зате я можу розповісти, ким був для мене він.

Розділ перший

Улітку 1940 року батьки відправили мене, дев’ятнадцятилітню дурепу, до тітки Пеґ, яка керувала театральною трупою у Нью-Йорку.