«Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя»

Дмитро КЕШЕЛЯ

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Трилогія з народного життя

Шекспірівські герої із закарпатських хатин

Драматична історія Закарпаття активно і наполегливо досліджується істориками різних поколінь. Написано сотні наукових праць, знайдено відповіді на багато запитань, але все ще у складній біографії нашого краю залишається багато «білих плям». Адже не всю правду можна знайти в документах різних часів і епох. Навіть тих, що минули зовсім недавно. Величезний пізнавальний матеріал таїться у людських долях, у стінах осель, де жили наші батьки, діди, прадіди… Скільки трагедій, достойних шекспірового пера, могли б розповісти навіть прості хатини…

Про історичне минуле нашого краю написано чимало талановитих творів. Проте Дмитро Кешеля чи не перший у крайовій літературі, створюючи масштабне художнє полотно, пішов за принципом: достойне майбутнє чекає народ тільки тоді, коли із минулим він розлучається сміючись.

Письменник не раз згадує, як люди старшого покоління, розповідаючи про свої непрості життєві перипетії, окрашували їх гумором, ставили себе в комічні ситуації і добродушно сміялися. Сміх був їх талісманом. А сильним світу цього, яких вони надивилися і за старих мадярів, і за чехів, і за нових мадярів, і вже за руських, було справді непереливки. Їх владні авторитети були на рівні із тутешніми сільськими невдахами, а то і пройдисвітами.

Пропоноване сьогодні видання Д. Кешелі «Політ співочого каміння» — унікальне із кількох міркувань. Передовсім, це перша трилогія в закарпатській літературі за роки незалежної України. Причому художнє полотно вельми масштабне і неординарне — історія Закарпаття XX століття, особливо друга його половина: але не із фактографічних документів, а пропущена через народну свідомість. Тобто, як доленосні події в житті Закарпаття трактувала не влада і офіційна наука, а дивився сприймав і коментував їх народ. А добре знаючи, як офіційна історіографія знає хамелеонувати і міняти точки зору згідно з політичними віяннями, то не можемо не погодитися із твердженням одного із класиків: найправдивіше історію слід вивчати за художніми творами.

Дмитро Кешеля — один із небагатьох письменників, який із самого початку творчості позбавив своїх героїв комплексу містечковості і провінційного мислення. Його персонажі надзвичайно колоритні, яскраво-упізнавані, мудрі від землі і таланові від Бога. І події, в яких вони беруть участь, і життя, яке вони творять, вписані в контекст світової історії. І наша земля закарпатська для автора і його героїв не якийсь провінційний закапелок, а перехрестя цивілізацій, народів, культур і взагалі центр Всесвіту для тих, хто живе у цьому благодатному краї. І в цьому своєрідному Вавилоні є свої, встановлені часом і природою, благословенні Всевишнім порядок, взаємовідносини між людьми, життя і долі яких не менш великі і трагічні, як у шекспірівських героїв.

Примітний ще один факт: такого спалаху гумору і сатири, якими пронизана трилогія, закарпатська література — та навіть і вся теперішня новітня українська — уже давно не знала. А вислови кешелівських героїв стали крилатими і масово пішли в народ. Як от: «Не йде гора до Магомета, то Магомет іде до корчми», «Тогди би’ня полюбив, коли дикі свині у хащі коломийки заспівають», «Так тебе ненавиджу, як свої дівочі гріхи», «Жебракове щастя вічно бігає за морями, а біда усе сидить під порогом», «Розум і паленька не сидять разом у корчмі», «Брехня має дуже швидкі ноги» чи сентенція «…Я много не п’ю… лем сто грамів… Айбо коли вип’ю ті сто, нараз стаю другим чоловіком. А той другий чоловік стає свинею. А та свиня уже не знає міри і п’є як корова!».

І насамкінець: у трилогії «Політ співочого каміння» письменник зумів органічно синтезувати, а відтак і гармоніювати здавалося б зовсім несумісні поняття: трагедію і комедію, глибокий ліризм і сатиру, народну мудрість і класичну філософію, відкрити живописні можливості українського літературного слова материнської мови. Це закономірно, бо він виріс, змужнів на закарпатській землі і постійно живиться і дихає її аурою. І своєю творчістю Дмитро Кешеля підтверджує сказане.

Василь Густі,

член Національної спілки письменників України,

заслужений працівник культури України

Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!

Збийвіч, або ж Кіна не буде

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.

— То все дощі, — по-філософськи резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх й мітлою не виб’єш із села.

— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену? — гукає із сіней батько.

Осел рогатий — це я. Прокинувся уже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те, що вставати, а жити взагалі. Доживає моє солоденьке літо, через кількадень школа і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало своєрідним ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю у пана учителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло, або ж, принаймні, свідомо дати згоду вирвати собі у писку[1] всі здорові зуби.

Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті: адже учитель був нашим першим сусідом.

І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас, скажімо, бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: «Зате наш сусіда — живий учитель!». І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки[2] і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон європейської чоловічої вроди — був вхожим у елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що стара при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.

— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, глибоко шепотіла вона.

— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й траву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учитель. — Змізніть’ми наохтема[3] з очей і повісьте колодицю[4] на писок, бо коли почує!.. О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру!

Проте баба, будучи вихована у старих, глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, посланці Всевишнього. І тому старенька з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших історичних вождів-антагоністів, під мудрим керівництвом яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо на всяк випадок постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно-велетенські земні простори, небеса і води Господні, вожді, заради яких гинули мільйони, зникали цілі народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було добре, затишно, блаженно…

У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажімо Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова й перепрошувала: «Перебач’ми, Микито…». А коли зрідка зітхала перед портретами Маленкова, Кагановича, оглядалася на Міклоша Гортія й сердито гаркала: «Не сверли ня своїми пулькатими очами, бо то й ти винен, што они, закляття би їм, — туйки»… Потім замикала вождів на колодицю, ставала перед іконою Спасителя й каялася: «Но та пак што маву робити, Божіньку?… Наслав’ись їх на нашу бідацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось задобрювати, аби ще більшої біди не начинили».

Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії, ба навіть помазаником! Адже він не просто бачив, але й ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли, бувало, пан Фийса до безтями напивався у сільській корчмі, а відтак безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозволяла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі і несла його додому: несла ніжно, як дитину, несла бережно, як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива й усміхнена, і все їй здавалося, що тягне на собі не просто зневіреного й спитого вчителя, а шмат славної європейської історії.

— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екзамени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.

— Їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся я.

— Ти што злословиш, криволабий чорте, гуту ти червену, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором[5] Мікловша Гортія, а його покійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!