«Замах (Щось краще за смерть)»

Замах (Щось краще за смерть) (fb2) - Замах (Щось краще за смерть) (пер. Ярослав Довгополий) 759K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Рохір ван Аарде

Рохір ван Аарде

Замах (Щось краще за смерть)

— Ходіть зі мною, сказав півень,

щось краще за смерть знайдемо всюди!

Брати Ґрімм. Бременські музиканти

1

Брунатна голова собаки сумнівної породи була така маленька у порівнянні з статурою кремезного, плечистого Леоніда. Борис припнув собаку, яка безупинно намагалася з ними гратися, до дерева. Леонід глянув на неї, хтозна-чому провів рукою по густому русявому волоссю; почував він себе препаскудно. Вбити тварину — вже мерзенно, та ще мерзенніше було те, що вона була наочним посібником для того, як слід убити людину...

— Продовжуйте, — проказав чоловік з Москви. — І не забувайте: зблизька.

Леонід тримав газовий пістолет напоготові і зняв запобіжник. Цілився він у собаку.

— Ближче! — проказав чоловік з Москви, пильно до нього приглядаючись. Собака на напнутій мотузці витанцьовував у різні боки і крутив куцим хвостом. Це був жвавий маленький здихляк, який у машині намагався лизнути їхні руки. Та коли Леонід, присівши, підвів пістолет ще ближче, песик завмер і, допитливо повівши носом, витягнув свою шию. Пістолет був уже заледве в тридцяти сантиметрах від збудженої витонченої мордочки. Леонід одвернувся.

— Давай! — скомандував чоловік з Москви, і Леонід натиснув на спуск. Вистрілу майже не почув і вже подумав, що зброю заїло. Та коли глянув, то песик уже лежав, він ще кілька разів сіпнувся лапами і завмер. Це було огидніше, ніж він думав. Чоловік з Москви щось говорив, та до нього нічого не доходило. Він бачив лише цього малого бідолаху, який щойно перед тим так довірливо витягував до нього свій писок.

— Ампулу! — вигукнув чоловік із Москви, вихопив з його руки загорнуту в марлю ампулу, хутко роздушив її і дав йому понюхати протиотруту, після чого зробив це сам.

— А ось цього забувати не можна! — нагадав він Леонідові. — Добре запам'ятайте: за годину-півтори до того прийняти таблетку, а після пострілу відразу вжити ампулу. І тоді нічого з вами не станеться. Самі бачите: зброя діє бездоганно.

Леонід уже вертався до машини, яка чекала на лісовій дорозі. Здавалося, що його ось-ось занудить. Чоловік з Москви пішов за ним і уважно подивився на нього з боку. Тоді запропонував йому сигарету. Леонід закурив її, силкуючись, щоб не затремтіла рука. Обидвоє сіли на заднє сидіння. Трохи згодом повернувся Борис і вмостився біля водія, який так і не висідав з машини. Нашийник та мотузку Борис прихопив з собою. Вони поверталися до міста, полишаючи псину в лісі.

Все було даремно. Він уже не раз попереджував Бориса: останнього разу професор, очевидно, помітив, що за ним стежать. Зрештою, професор мав щодо цього багаторічний досвід. Адже, мабуть, не випадково він, не дійшовши до свого будинку, зайшов до холу кінотеатру, буцімто подивитися на кадри кінофільму. Чи не повідомляв він про це свого часу, ще до того, як йому стало відомо це завдання? І хіба професор той чоловік, який зацікавиться такою бриднею, як «У Гамбурзі ночі довгі»?

Леонід був єдиний на весь трамвай в окулярах від сонця, коли ж помітив це, то зняв їх і, безсумнівно, професор звернув у той момент на нього увагу. Хіба розумно саме йому доручати таке завдання?

Проте Борис повторював, що це нічого ще не значить. Коли за кимось стежиш, невдовзі може видатися, що пасуть тебе самого. До того ж є багато чоловіків, від високоосвічених до неповноцінних анальфабетів, які щодня готові дивитись на стрункі ноги чи розкішний бюст, хай то навіть на фотографії... Він солдат, і він має завдання. Професор — небезпека, і то велика небезпека, і є тільки одна можливість усунути цю небезпеку. Професор отримає те, на що заслужив, дістане сповна. Через ту його писанину сотні тисяч продовжують триматися за марні мрії, злостиві і небезпечні ідеї. Його виступи стримали багатьох від повернення на батьківщину, вони залишилися у вигнанні, як і він, плекаючи ностальгію та безглузді ілюзії, підігруючи паліям війни та провокаторам. Під впливом його пропаганди молоді люди доходили до того, що наймалися на службу до західних шпигунських служб, позбуваючись свого життя або свободи, в той час як він, безпечно сидячи за письмовим столом, надиктовував свої пишномовні, псевдошляхетні статті. Йде війна, сказав Борис, і той, хто ліквідує професора, зробить людству велику послугу.

Вони домовилися з Гедвіг, що він зайде за нею на роботу. Він побачив, як вона виходила з двома дівчатами. Вона швидко озирнулася довкола і весело підняла догори руку, обличчя її розквітло й усміхнулося до нього. Він почув, як вона привітно віталася зі своїми колегами, які покивали головами і в його бік, і тоді вона підійшла до нього.

— Привіт, хлопчисько! — промовила вона, і вони поцілувалися.

— Привіт, моє дівчисько, — відказав Леонід. Вони рідко називали одне одного по імені. Леонід не хотів, щоб вона звала його Гансом, хоч ніколи про це і не просив її. Зрештою, вона знала його тільки як Ганса, Ганса Фагеля, а йому було байдуже чути це ім'я з уст інших, тільки не від неї. Підсвідомо вона теж рідко так його називала.

Їй не треба було відразу додому. Вони вирішили разом повечеряти та піти до кабаре, на програму, яку вона давно вже хотіла побачити.

— Квитки у тебе? — запитала вона.

— Звичайно. — Вона ущипнула його за руку. — Ти милий, — прошепотіла вона. — І сміливий!

Це вона глузувала. Спочатку йому не хотілося йти до кабаре, бо програма була досить антикомуністичною і він не хотів, щоб його там бачили. Це могло б зашкодити кар'єрі, сказав він, і її це розсмішило. Ганс Фагель числився перекладачем східнонімецького центру торговельних відносин, що пояснювало його часті службові відрядження. А це офіційна установа, і там не схвально дивляться на те, що вони...

Проте вона тільки зайшлася сміхом.

— Невже за тобою стежать? — насмішкувато запитала вона.

Та Леонідові важко було пояснити, що має всі підстави вважати, що його начальство справді дає вказівки інколи за ним стежити. Те, що прозвучало б цілком природним з уст Леоніда Свободи, було б чистою нісенітницею в устах Ганса Фагеля зі східнонімецького центру торговельних відносин. Як водиться, врешті-решт він їй поступився, так він робив завжди.

Гедвіг була чарівна, і він був без тями від неї. Вони стояли одне проти одного в автобусі, і він на неї дивився. Вона була висока і струнка, майже його зросту, а через те, що працювала у Західному Берліні і як перукарка добре заробляла, то мала змогу одягатися зі смаком. Вона була білява і засмагла ще з літа — хоча...в тих перукарських салонах майстри потрафлять усе. Та було в ній щось таке, що було справжнім, що відкидало все штучне. Вже те, як вона стояла на високих каблуках і той туго затягнутий пояс на дощовику...

— Не дивись так по-дурному, — сказала вона повільно і штовхнула його в бік. — Ти бентежиш дівчину.

— А ти хлопця зводиш з розуму, — прошепотів він у відповідь.

Гедвіг він знав уже приблизно півроку з того часу, коли щаслива випадковість звела їх у Східному Берліні. Того ж літа вони освідчились одне одному. Вони вийшли з автобуса і зайшли до популярної ресторації на Курфюрстендамі. Довкола були заклади фешенебельніші, проте кухня тут була добра, а для Гедвіг і ця вже здавалася розкішною. Народу було багато, та все ж він знайшов столик на двох і пішов вішати її дощовик.

— Вже щось вибрала? — запитав він, коли обоє взялись вивчати меню. Та їй нічого не спадало на думку.

— Що скажеш про біфштекс із дикого оленя? Пальчики оближеш!

— Чи не закруто береш, хлопче? — нерішуче запитала вона.

Хоч нічого такого крутого в замовленні не було, хіба що як для перекладача з ДІА^[1]. Чи знав він, у що це може влетіти? Вона це знала, і це розпалювало азарт: пропозиція її спокусила, дарма що повечеряла б так само смачно сосисками біля вокзального ятка.

— А суп з волового хвоста? Всього-на-всього одну філіжанку, — запропонував він.

— А про мою фігуру забуваєш?

— Вона ні на мить не виходить мені з голови, — відповів він. — Вона невідчепно мене переслідує.

— Паскуднику, — засміялася вона.

— Спочатку хересу?