«Паперова лялька»

Паперова лялька (fb2) - Паперова лялька 1209K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Татьяна Тиховская

Тетяна Тіховська

Паперова лялька

Пролог

Десь тут був камінь. Великий камінь на розі Базарної і Московської. Камінь, на якому можна було й посидіти, якщо кохана занадто барилася (а так, як чесно, було майже щоразу). У цих двох навіть був вислів, зрозумілий тільки Їм: доведеться сидіти на камені. Тобто жди-пожди, коли вже вона причепуриться.

Неможлива спека. Поряд іде Катруся – їй обіцяно піти на пляж.

– Можна взяти паперову ляльку?

Хай бере, вона хоч не важка. Бо як йти кудись з малою дитиною… Та ще й спека дошкуляє.

Дійшли. На березі Дніпра не так відчувається спека. А вода – як молоко з-під корови. Яка все ж таки розкішна ріка! Куди там Сені – так, канал, трошки більший за струмочок, суцільно закутий у бетон. А Дніпро! – широкий, суднохідний, вбраний в смарагдові шати! Аби не спекота. Чи то день сьогодні такий? На небі ані хмаринки, сонце пече немилосердо, а ріка так і вабить зануритися і не вилазити з води.

На березі – рясно-рясно людей. От якась пані доволі поважного віку засмагла як тубілець. Мабуть, відпочиває тут щодня. Он якась родина вивела із задухи міського помешкання дітей і песика. Такий собі кумедний песик – здається, тер’єрчик. Попри спеку біга, як навіжений, вздовж берега і приносить хазяям усяку погань. От приніс і поклав до ніг мокрий напівзотлілий корч. Дуже потрібна річ. Побіг далі.

От молода родина привела двійко маленьких хлопчаків. Близнюки. А тато в них, вочевидь, має азіатське коріння. Тоді зрозуміло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частіше, ніж дівчатка.

От молода родина привела двійко маленьких хлопчаків. Близнюки. А тато в них, вочевидь, має азіатське коріння. Тоді зрозуміло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частіше, ніж дівчатка.

Песик знов щось приніс. Що там цього разу? Здохла риба. Годувальник.

Як дивитись на небо з землі, здається, навіть літак пересувається, як спритний равлик. Як тоді помітити рух хмаринки, яка лише править за наочну позначку двобою двох невидимих велетнів – холодного і гарячого повітря?

На край сонця напливла низька бузкова хмара, завмерла на деякий час і посунула далі.

А в цей час невидимі велетні вирішували, кому панувати над цією місциною найближчого часу. І ніхто не збирався поступатися.

Родина із песиком десь поділася – щось він почав скавчати. Катруся, що накупалася аж до синяви, сидить на пляжній ковдрочці і вдягає ляльку. Мабуть, у принцесу. Перепрошую. Зараз дівчатка грають не в принцес, а в Белль, Жасмин і Аріель – вироблених на один кшталт діснеєвських красунь.

Наче здійнявся невеличкий курний стовпчик. Чи то від спеки мариться?

Хмара насувалася на сонце дедалі більше. А велетні вже випробували силу, тиснучи один на одного, підхоплюючи своїми пасмами куряву, дрібне сміття, пісок.

Декотрі, ті, що відпочивали, почали збиратися додому – чи то завчасно так вирішили, чи то відчули наближення негоди. Але таких була меншість. Більшість залишалась на березі: адже тільки-но була така приємна погода. От тільки хмарка пропливе…

Велетні відступилися на крок один від одного – і з усієї люті помчали, нахиливши лоба, один на одного з єдиною метою: розчавити, знищити, перемогти. На землі здійнялась курява, пісок засліплював очі, віти дерев перепліталися і ламалися, а на небі, там, де стрілися два велетні, виблиснула блискавка, і, звуком наздоганяючи світло, пролунав грім.

Уже самі безтурботні зрозуміли: бути хлющу. Кидали до ковдрочки всі речі (потім розберемо), хапали цей куль та бігли до найближчого «грибочку». З боку одного лантуха щось ковзнуло назовні і одразу було підхоплене і покручене вітром.

– Лялька! Моя лялька!

Уперіщив дощ.

Книга перша

Агата

1

Сніг білий, сліпучий. А земля чорна, грузька.

Агата стоїть біля свіжої могили на центральному мінському кладовищі. Думки вже не б’ються, як пташка в тенетах, а ледь-ледь ворушаться. Але цей їх монотонний рух доводить до божевілля, як витончені китайські тортури: крапля по краплі. Невже їй не всі випробування відміряні? Невже наостанок було потрібно пережити свою власну дитину? Щойно закінчилась війна, двійко діток, чоловік. Жити й жити. Сорок два роки – чи то вік, щоб піти від нас назавжди? Як же важко ховати дитину – першу, найбажанішу, найвродливішу! Чи не це прочитала по руці циганка, що ворожила їй дуже-дуже давно? Прочитала – і не захотіла сказати, аби не отруїти щасливих років.

…Це було на Волині. Агата, мов на крилах, поспішала додому з вечірки. Серце радісно і млосно калатало: її запросив на танок такий красень, справжній принц! Звісно ж, останній польський король правив сто років тому^[1] І які принци в маленькому містечку Ратне, яке було то задвірками Російської імперії, то Польського королівства? Але хто б це ще міг бути? На ньому був френч з блискучими ґудзиками, з кантами. На кашкеті – герб. Зросту він був велетенського, особливо поряд з Агатою, яка навіть високою зачіскою ледь-ледь сягала його грудей.

А коли він став на коліно, аби запросити її на мазурку, їх очі були майже на одному рівні.

Що за очі! Зелені, мрійливі. Їх оточують золотаві пухнасті вії. Такого ж кольору густе кучеряве волосся і хвацькі вуса, підкручені догори. Він вивів її на середину зали, де вони були єдиною парою. Де подівся весь світ?! Зала, вікна, присутні – все поволі рушило, закружляло, злилося в суцільну рухливу веселку. Залишився тільки він і танок, що поєднував їх, носив з кутка в куток, розлучав і знов єднав, то прискорював, то уповільнював їх крок, аж поки Агата в знемозі трохи не впала на руки свого кавалера. А він, підхопивши її сильною рукою, на мить підняв в повітря, перш ніж закінчилося це чаклунство. Серце в Агати калатало, мов шалене, обличчя не знати чому зашарілося, а очі мимоволі намагалися зустрітися поглядом із зеленими очима Стася.

Єзус Марія! Це ж треба так одразу закохатися!

Назустріч їй трапилась циганка з немовлям. Мама застерігала: ніколи не розмовляти з циганками. Зачарують, заворожать, видурять гроші. А ще вони начебто крадуть дітей. Грошей в Агати немає. А дітей – вона сама ще майже дитина, всього шістнадцять років. Що як поворожити на того принца? Мама не дізнається. Якщо циганка добре погадає – можна подарувати каблучку.

– Давай поворожу, красуне!

– Грошей в мене немає.

– Я так поворожу. Покажи долоню.

Взяла ліву руку, щось задовго роздивлялася.

– Буду жити довго і щасливо? – Агаті увірвався терпець.

– Житимеш довго… – і пішла геть, не обертаючись.

Агата, зрадівши, що не довелось розлучатися з каблучкою, побігла додому. Ледь перетнувши поріг, не втрималась:

– Мамо! Я танцювала з принцом!

В затишній кімнаті крім мами були тільки молодші брати – Даня і Фоня. Фоня був тихий мрійливий хлопчик, тому він без вагань визнавав старшого на два роки Даню неперевершеним авторитетом в усьому. А Даня був бешкетником і плідним винахідником усіляких пустощів.

Мама підняла очі від вишивання і приязно, але трохи глузливо перепитала:

– Так-таки з принцом? Зі справжнім?

– Він такий красень! А який мундир, які ґудзики, які канти!

– Та таких «принців» на залізничній станції десятки, – це зі свого кутка озвався Фоня. І тієї ж миті мимоволі зойкнув, отримавши непомітно стусана від старшого брата. Щось Фоня бовкнув зайве. Але було запізно: мама всім тулубом повернулась до братів і пропекла їх очима:

– А хто це вам дозволяв знову бігати на станцію?

Нова залізниця, яку будували неподалік від містечка, була справжнім лихом для матусь, що мали синів. Вона приманювала розбишак, мов магнітом.

Ще коли тільки-но почалося будівництво станції, хлопчаки попри сувору заборону примудрялися втікати з-під пильного нагляду батьків аби подивитись на чудо – дорогу, а то й поцупити важкеньку гайку – на грузило до вудки.