«Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна»

Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна (fb2) - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна (пер. Любовь Пилаева) 4182K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дэниел Джеймс Браун

Деніел Джеймс Браун

Диво в Берліні

 Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Пролог 

У спорті, як цей — важка праця, замало слави, та все ж, популярному в усіх сторіччях — має бути певна краса, котру не помічають звичайні люди, зате бачать видатні.

— Джордж Йомен Покок

Ця книга народилася холодного, повитого мрякою дня пізньої весни, коли я перемайнув через кедровий тин, що огороджував наше пасовище, та попрямував через мокрий ліс до скромного каркасного будиночка, де лежав, умираючи, Джо Ранц.

Мені було відомо лише дві речі про Джо, коли я постукав у двері його доньки Джуді того дня. Я знав, що у свої сімдесят п’ять він самотужки, без сторонньої допомоги, натягав чималенько кедрових колод до підніжжя гори, вручну розділив їх на бруси, настругав кілків та встановив усі 678 погонних метрів пасовищної огорожі, яку я саме переліз, — настільки гераклова праця, що я лишень хитав головою від подиву, коли задумувався про це. А ще я знав, що він був одним із дев’яти молодих хлопців зі штату Вашингтон — фермерів, рибалок та лісорубів, котрі шокували як світ веслувального спорту, так і Адольфа Гітлера, вигравши золоту медаль у веслуванні вісімок на Олімпійських іграх 1936 року.

Коли Джуді відчинила двері та провела мене до затишної вітальні, Джо лежав у відкидному кріслі з ногами догори, розтягнувшись на всі свої метр дев’яносто. Він був одягнутий у сірий спортивний костюм та яскраво-червоні пантофлі, підбиті пухом. Його борода була тонкою та сивою, шкіра — землистою, а очі опухлі, — наслідки застійної серцевої недостатності, від якої він умирав. Поруч стояв кисневий балон. Потріскував та шипів вогонь у дров’яній печі. На стінах висіли старі сімейні фото. Скляний сервант, захаращений ляльками, порцеляновими кониками та заквітчаним трояндами порцеляновим посудом, стояв біля дальньої стіни. Вікно, що виходило на ліс, вкривав краплями дощ. Джазова мелодія із 30-х чи то 40-х років тихо награвала на стерео.

Джуді представила мене, і Джо простягнув незвичайно довгу, тонку руку. Одну з моїх книжок Джуді читала вголос для Джо, і він хотів зустрітися зі мною та поговорити про неї. У молодості він, за дивовижним збігом обставин, дружив із Ангусом Хеєм-молодшим — сином головного героя тієї книжки. Отож ми трохи про це поговорили. Згодом розмова стала повертати на його власне життя.

Голос його був гугнявий та ламкий, майже на межі виснаження. Час од часу він зовсім затихав. Одначе повільно, з обережними підказками доньки він почав розкручувати нитки історії свого життя. Згадуючи дитинство та молодість під час Великої депресії, він говорив плутано, але рішуче про безліч труднощів та перепон, які довелось здолати, — розповідь, котра спочатку здивувала, а потім вразила мене.

Історія стала особливо разючою, коли він почав говорити про свою кар’єру у веслуванні в університеті Вашингтона та часом починав плакати. Він розповідав, як вчився мистецтва веслування, про човни та весла, про тактику і техніку. Він вдавався до спогадів про довгі холодні години на воді під сталево-сірим небом, про блискучі перемоги та майже невідворотні поразки, про подорож до Німеччини та марширування перед Гітлеровими очима на Олімпійському стадіоні в Берліні, а також про своїх товаришів по команді. Однак жоден із цих спогадів не довів його до сліз. Лише коли він намагався говорити про «човен», починав запинатися, та сльози виступали на його світлих очах.

Спершу я думав, що він має на увазі «Husky Clipper» — гоночний човен-вісімку, в якому він довеслував до слави. Чи згадував він своїх товаришів по команді, той неймовірний гурт молодиків, котрий домігся одного з найбільших досягнень у веслуванні? Нарешті, спостерігаючи, як Джо силується опанувати себе, я зрозумів, що «човен» був дещо більшим поняттям, ніж просто човен-вісімка чи його команда. Для Джо воно охоплювало як перше, так і друге, але водночас виходило за межі обох, було чимось таємничим та незбагненним. Воно було спільним досвідом — єдиним, що розкрилося в золотій смузі давно минулого часу, коли дев’ять молодих хлопців із добрим серцем боролися разом, згуртовані воєдино, віддавали усе, що мали, один одному та поєдналися назавжди в гордості, повазі та любові. Джо оплакував, принаймні почасти, втрату того зниклого моменту, але ще більше, я гадаю, правдиву його красу.

Коли я зібрався йти того дня після обіду, Джуді вийняла золоту медаль Джо зі скляного серванта біля стіни та подала мені. Поки я милувався нею, Джуді сказала, що вона було зникла. Родина обшукала будиночок Джо згори донизу та врешті-решт змирилась із тим, що медаль загубилася. Лише за кілька років, під час ремонту в будинку, вона, зрештою, знайшлася, — була захована в ізоляційні матеріали на горищі. Вочевидь, білочці припав до душі блиск золота, тож вона приховала медаль у своє гніздо як особистий скарб. Коли Джуді розповідала це, мені спало на думку, що історія Джо, як і медаль, була захована подалі від людського ока занадто довго.

Я потиснув руку Джо і сказав йому, що хотів би прийти ще погомоніти, а також розповів про своє бажання написати книгу про його часи веслування. Джо знову вхопив мою руку та сказав, що вподобав цю ідею, але голос його вкотре зламався, і він застеріг мене обережно: «Але не лише про мене. Вона має бути про човен».

Частина I

1899-1933

Часи, через які вони пройшли

Розділ 1 

Я почав веслувати з ніжного віку 12 років, і все моє подальше життя крутилося довкола веслування, тож, вважаю, можу говорити авторитетно про те, що ми називаємо його незримими цінностями, — про соціальні, моральні та духовні цінності цього найдавнішого з видів спорту у світовому літописі. Аж ніяк не дидактичне навчання вкладає ті цінності в душу молодої людини. Вона має осягнути їх зі своїх власних спостережень та уроків.

— Джордж Йомен Покок

Понеділок 9 жовтня 1933 року почався як сірий день у Сіетлі. Сірий день у сірі часи.

Починаючи свої короткі перельоти до військово-морської судноверфі в Брементоні, уздовж берегової лінії з поверхні Пьюджет-Саунд повільно підіймалися гідроплани авіатранспортної компанії «Горст» та із дзижчанням відлітали на захід, летячи низько під хмарами. По воді від причалу Колман відповзали пороми, пласкі та незграбні, як старий олов’яний посуд. У центрі міста башта Сміт вказувала, наче піднятий палець, на похмуре небо. На вулицях довкола башти люди в потертому, зношеному взутті та пошарпаних фетрових капелюхах викочували дерев’яні тачки на перехрестя, де вони проводили свої дні, продаючи яблука, помаранчі й жувальну гумку по кілька пенні за штуку. За рогом, на крутому спуску Єслер Вей, старій вулиці Сіетла, що колись звалась Скід Роуд (Полозкова Дорога), у довгих чергах на мокрих тротуарах стояли натовпи людей з опущеними головами, неголосно перемовляючись між собою та чекаючи на відкриття кухонь із супом. Вантажівки газети «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» гуркотіли вздовж бруківки, розкидаючи в’язки газет. Газетярі у вовняних шапках тягнули в’язки до жвавих перехресть, до зупинок тролейбусів та входів у готелі, де продавали газети по два центи, підіймаючи їх догори та викрикуючи головні новини дня: «15 мільйонів отримають допомогу в США».

Кількома кварталами південніше від Єслера, у нетрях, що розтягнулися уздовж краю затоки Елліот, діти прокидалися в сирих картонних коробках, що слугували їм за ліжка. Їхні батьки виповзали з халуп, зліплених із жерсті, смоли та паперу, у сморід нечистот та гнилих водоростей із західного берега моря, які наносив приплив. Вони розламували дерев’яні ящики та схилялися над димними багаттями, підгодовуючи полум’я. Вдивляючись в одноманітне сіре небо та помічаючи на ньому ознаки значно холоднішої погоди попереду, ромірковували, як вони переживуть ще одну зиму.