«Скалаки»

Скалаки (fb2) - Скалаки (пер. Юрий Яковлевич Лисняк) 1243K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алоис Ирасек

Алойс Їрасек

Скалаки

Книга перша

Salva guardia^[1]

1. Заблудили

Під лісом на заметеній снігом дорозі спинилися два верхівці. Мела густа віхола, зимний вітер шарпав кінські гриви та хвости, і коні, понуривши голови, щулили очі. Один вершник — той, що їхав ліворуч, — звівшись у стременах, пильно вдивлявся вперед; другий ховався в комір свого широкого плаща. В заметілі важко було щось розгледіти.

Праворуч од подорожніх здіймалося круте узгір’я, на ньому темнів густий ліс, укритий білими сніговими шатами. Ліворуч, край вузенької гірської дороги, сумовито шелестіло на букових кущах іще не облетіле сухе листя. Дорога вела понад глибоким долом; ген за ним знову бовваніли лісисті пагорби. Знизу долинав глухий гук річки, що її бистрої течії ще не скувало морозом. Мертво, тихо було навкруги. Одноманітний гомін води, невидної згори, ще додавав смутку хмурому зимовому дню.

— Шкода видивлятись, ясновельможний пане,— опускаючись у сідло, промовив вершник о ліву руку,— Однаково нічого не побачу. Та я вже здогадуюсь, де це ми: от-от має бути село.

Ясновельможний вилаявся собі під ніс і, сіпнувши за повід, рушив далі, а за ним і його супутник. Коні грузли в пухкому снігу, що налипав їм на ноги. Хвища відразу замітала їхні сліди.

Понад шляхом маячили поодинокі осики та горобини. З їхнього гілля, уздрівши людей, здіймалися ворони й важко летіли геть. Вершники підострожили коней, ті припустили були ристю, та, виморені, зразу ж стишили ходу. Дорога вилася з пагорка вниз, тоді знову на гору, де оббігали виступ смерекового лісу.

— Оселя! — вигукнув вершник, що їхав ліворуч, і квапливо показав рукою туди, де темніли обриси покрівлі, а біля неї — розложисте дерево. Далі виднілася ще одна покрівля.

— Врешті! — озвався другий і, люто стьобнувши свого гнідого, помчав навпростець до оселі. Його супутник подався за ним.

Незабаром вони зупинилися біля двох будівель. Одна вбога хатина, що стояла чолом до вузенької дороги, друга — стодола. Їх з’єднувало кам’яне склепіння воріт. Була то селянська садиба. На солом’яних покрівлях і брамі лежав товстим шаром сніг. До двору не вело ніякої дороги, все позасипало снігом.

Високими заметами подорожні під’їхали до брами. Ворітниць не було. Посеред двору розкинула своє голе гілля стара липа; під нею й спинилися вершники. Той, що був ліворуч, голосно загукав. Валив сніг, у гіллі липи лунало зітхання вітру. Верхівець гукнув іще раз. Одначе на поклик ніхто не озвався, гостинний господар не вийшов із дверей.

— Почекайте, з ласки своєї, у піддашку, ясновельможний пане, поки я розбуджу цих хамів! — мовив той, що гукав.

— Стривай, я їх зараз сам розбуркаю! — Ясновельможний, зіскочивши з коня, кинув повід своєму супутникові, витяг із піхов довгу, вузеньку шпагу й попростував до хати. На його кавалерійських чоботях дзенькали остроги. Копнувши двері ногою, він ступив до темних сіней, насилу намацав хатні двері й увійшов у низеньку похмуру кімнатку. Присмерк тут брав гору над світлом. У хаті не було ні живої душі. Подорожній обтрусив сніг із плаща та лямованого срібним шитвом трикутного капелюха й оглядівся довкола себе. Непобілені рублені стіни задимлені. В кутку велика піч, холодна, немов вік не топлена; при вікні старий стіл на широко розставлених перехрещених ніжках. Посеред хати стояла стара колиска, розмальована дивовижними квітками. На полиці трохи череп’яного посуду; все порожнє.

— Голота! Ледаче поріддя! — сердито буркнув подорожній і, сплюнувши, вийшов геть. У темних сінях він наткнувся ще на якісь двері, що відчинилися від самого дотику. Перед ним був темний хлів.

І звідти не війнуло на нього теплом, не озвалося мукання худоби. В хліві було порожньо й зимно. Подорожній крутнувся й вибіг надвір. Слуга звів на нього очі, немов запитуючи.

— Наволоч! Тут пустка, втекли всі! — уже надворі вигукнув пан.— То доїдемо ми до села чи ні?

— А це, ясновельможний пане, вже, певно, і є село. Ваша правда, розбіглася ця голота. Я вже був ютам,— показуючи на стодолу, відповів слуга.— Як виметено, ні соломинки ніде. Кинули господарство!

Потім підсадив у сідло пана, що вже вкинув у піхви шпагу, й сам скочив на свого вороного.

— Дарма! Не тут, то далі пощастить,— додав він іще.

Подорожні виїхали з двору. Та й тоді ніхто не вийшов із криївки, куди, може, сховався був, забачивши озброєних вершників; ніхто не подивився із вдоволеною усмішкою їм услід. Знову зірвався вітер і замів снігом свіжі кінські сліди. Тихо було на подвір’ї і в хаті. Але та мертва тиша промовляла, вона кричала! Хлібороб із усією своєю сім’єю покинув оселю, в якій, уродився, в якій жив його рід із діда-прадіда. Рідну хату зробили йому в’язницею, батьківський лан — катівнею. Під свист нагая мусив він працювати на чужому полі, а заплату мав — різки та диби. Пани ссали з нього кров і бенкетували за його піт. А до всього цього ще й налітали сараною то цісарські жовніри, то грабіжники-пруссаки, обдирали чеські села, знущалися з людей. Ще не загоїлися тяжкі сліди війн минулих, як настали страхіття Семилітньої війни^[2]. Не лишилося в селян нічого, опріч голих стін, та й ті здебільшого попалило військо. А за ті стіни доводилося ще й податок платити. І люди кидали домівки. От вам і «ледаче поріддя»...

Подорожні справді були в селі, але в селі сплюндрованому. Про це свідчили високі чорні комини, що стриміли з-під снігу, та купи горілих колод у заметах. Ще не од’їхавши й ста кроків од першої садиби, верхівці побачили три таких згарища.

Вже смеркало.

— Ну вже ж і дорогу ти знайшов! — гостро мовив вершник, що їхав о праву руку, до свого супутника.— Де ж ми ночуватимемо? Чи не в тому холодному барлозі?

— Ясновельможний пане, ми ще неодмінно натрапимо на залюднену оселю. З ласки вашої, не всі ж покидали свої обійстя.

Пан угорнувся в плащ із головою. Мороз на ніч міцнішав, вітер став дошкульніший, бо віяв тепер просто в обличчя подорожнім. Дорога збігала на пагорок. У присмерку зимового вечора не блимав ніде ні один червоний вогник, що закликав би їх до теплої хати.

За кілька хвилин пан сердито буркнув:

— Завертай!

І спинив коня. Він утратив надію знайти якесь житло. Морозна ніч у дорозі зовсім не вабила його, й він вирішив вернутись — заночувати в покинутій хаті. Та нараз його слуга рвучко повернув голову наліво, нахилився вперед і прислухався.

У вечірній тиші залунав урочистий спів. Чути було жіночий голос і дитячий альт. Їм, здавалося, вторували глухуваті, низькі звуки чоловічого голосу. Слів не можна було розібрати. Звівши очі вгору, подорожні побачили на високому горбі кілька старих дерев, що здіймали верховіття до сивих хмар.

— Гайда туди! Там співають! — І пан погнав свого гнідого на пагорб. Слуга помчав за ним услід.

Неподалік від дерев верхівці спинили коней. За деревами показалася оселя, схожа на ту, до якої вони щойно заїжджали: хата й стодола, з’єднані аркою брами. Перед двором росло кілька лип. Хатина була стара, похила. У вікнах не світилося. Невеселе житло! Та все ж там хтось співав... За замкненими ворітьми несамовито загавкав собака. Не довго думаючи, верхівці рушили до брами. Слуга щосили затарабанив у ворота.

2. Відплата за притулок

Спів замовк. Собака заметався по двору й загавкав ще лютіше. Слуга знову загупав у ворота й гукнув:

— Одчиняйте!

— Хто там? — озвалося раптом у дворі.

— Одчиняй, хаме, іще питаєш! — грубим, владним тоном крикнув слуга. Допіру з паном він улесливо розмовляв по-німецьки, а тепер, заговоривши по-чеськи, дав волю своєму роздратуванню.