«Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919»

ПРО АВТОРА

Біографія

МИКОЛА КАПУСТЯНСЬКИЙ (1.II.1879 – 19.II.1969)  —  видатний український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Чумаках Катеринославської губернії. Брав участь в російсько-японській війні 1904-1905 рр. У 1912 р. закінчив Академію Генштабу в Петербурзі. Під час Першої світової війни був полковником Генерального штабу російської армії та начальником штабу дивізії.

Влітку 1917 року Капустянський став одним з ініціаторів формування українських військових частин у російській армії. В серпні 1917 його призначено начальником штабу першої дивізії Першого Українського Корпусу під командуванням Павла Скоропадського. У січні 1918 – начальник штабу Північно-Західного фронту, де йшли запеклі бої з більшовиками. За Директорії УНР виконував обов'язки Головнокомандуючого з військових операцій, а згодом генерал-квартирмайстра штабу Армії УНР. У серпні 1919 під час спільного походу Армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії на Київ і Одесу очолював оперативні відділи об'єднаних армій.

Після завершення Визвольних Змагань 1917-1921 рр. Микола Капустянський був інтернований у польському таборі Ланцут. Згодом жив у Польщі, з 1923 року – у Парижі. Брав активну участь у житті української громади у Франції, де в 1932 організував громадсько-культурну організацію – Український Народний (пізніше – Національний) Союз, в 1932-38 – голова УНС. Капустянський був одним з засновників і провідних членів Організації Українських Націоналістів. У січні-лютому 1929 став учасником Першого Конґресу Українських Націоналістів, на якому обраний заступником голови Президії Конґресу. Увійшов до складу Проводу Українських Націоналістів, а згодом призначений військовим референтом ПУН (з 1933 – співкерівник референтури разом з ген. В. Курмановичем).

У 1930-х рр. ген. Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа, з 1930 видавав у Франції журнал «Військові Знання». В серпні 1939 учасник II Великого збору ОУН у Римі. З лютого 1940 після розколу в організації належав до ОУН (М). Протягом Другої світової війни виконував обов'язки заступника голови Української Національної Ради в Києві.

В післявоєнний час жив у Німеччині. В липні 1948 був призначений міністром військових справ Уряду УНР в екзилі. Помер і похований у Мюнхені (Німеччина). Автор книги «Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.» (1921-22, 1946), числених статей на воєнну тематику.

Довідник з історії України

до 125-річчя з дня народження Миколи Капустянського

Про нього українські військовики з великою повагою говорили: «Головний мозок нашої армії!»

Народився Микола Капустянський 1879 р. в селі Сумаки на Катеринославщині. Навчався в Чугуївському військовому училищі. 1912 р. закінчив академію Генерального штабу.

Під час Першої світової війни командував піхотним полком, виконував обов’язки начальника штабу піхотної дивізії. Всім серцем привітавши українську революцію, Микола Олександрович все своє подальше життя віддав боротьбі за волю і долю українського народу. Він на противагу переважній більшості тодішніх політичних лідерів України, добре розумів, що новопостала держава зможе вистояти на нещадних вітрах історії тільки тоді, коли нація перетворяться з плебея на аристократа, а для цього необхідно було мати потужну армію. Тож наприкінці 1917 року Капустянський перевівся в 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського, допоміг його українізувати й перетворити на 1-й Український корпус. Найкращі операції, здійснені корпусом проти більшовиків, були розроблені полковником Капустянським. Генерал Скоропадський, відвідуючи Центральну Раду, брав з собою Капустянського: гострий на язик полковник знав, якою мовою розмовляти і як поводитися з тим чи іншим політиком.

За короткий час популярність полковника настільки зросла, що йому було зроблено чимало досить вигідних пропозицій, зокрема стати начальником штабу відомої монархічної Південної добровольчої армії. Але він усім відповідав: «Я – український офіцер!»

Під час протигетьманського повстання Капустянський підтримав Директорію. З прибуттям до Києва армії Директорії пішов працювати в її штаб.

Був дуже цілеспрямованим, комунікабельним, чуйним. Цікаве таке порівняння. Командири дивізій в скрутний час зверталися до командира армії Василя Тютюнника з благаннями забезпечити їх набоями і чули відповідь: «Набоїв нема. Де я візьму їх?» По-іншому відповідав начальник оперативного відділу штабу Капустянський: „Голубчику! Потерпіть! Ви ж „залізні”!

Після поразки національних визвольних змагань Капустянський разом зі штабом армії виїхав до Польщі. Тут він закінчив військово-стратегічне дослідження «Похід українських військ на Київ-Одесу», де піддав суворій критиці політику Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, лідерів Західно-Української Народної Республіки, що призвело до розриву з багатьма колишніми друзями.

Через кілька років Микола Капустянський став членом Української Військової Організації, очолюваної полковником Євгеном Коновальцем.

У 1934 р. генерал-хорунжий Капустянський організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним із співзасновників Організації Українських Націоналістів. Як член Проводу ОУН, Капустянський займався переважно військовими питаннями, активно виступав у націоналістичній пресі.

Наприкінці 1941 р. з дозволу німецької влади Капустянський створив у Києві Українське Військове Товариство ім. Павла Полуботка. Та вже 13 грудня того ж року гітлерівці почали арешти членів ОУН, і Капустянський емігрував до Відня.

В 1948 р. в Німеччині постала Українська Національна Рада, до якої Капустянський увійшов як представник ОУН. Незабаром його було підвищено у званні до генерал-поручника, згодом – генерал-полковника.

Помер видатний український військовий і громадський діяч Микола Капустянський 1969 р. у Мюнхені.

«Нація і Держава», 26 липня 2004 р.

Василь Заєць

ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

Одних уже немає – інші десь далеко…

Уже чверть століття минуло від героїчно-трагічної доби Українського Національно-державного Ренесансу. Ці історичні події поволі відходять в забуття. Часами здається ніби, це відбувалося вчора. Такий глибокий слід лишив у нашій уяві цей визвольно-революційний змаг до волі. Одначе і друга світова війна теж не минула України, а пролетіла, прошуміла по її простоpах страшним буревієм…

Нам щаслива доля дала змогу після довгих років вигнання знову дістатися на Україну, нелегально там працювати і значно підсилитися подихом своєї землі та гострим цілющим ароматом Євшан-зіллям. І… переконатися, що є ще порох у порохівницях, не гнеться козацька шабля, що жива і творча наша визвольна ідея, існують і діють на Рідних Землях чисельні героїчні і жертвенні її носії та крицеві борці за Наше Завтра.

Це скріпило наше переконання, що визвольна боротьба 1917-1920 років не пішла марно, а вона стала колискою всього сьогоднішнього національного буття. Отже, є ще для чого і для кого жити, боротися і працювати!

Нас, активних і відповідальних учасників Української Визвольної Боротьби, лишилось небагато живих. Уже неmа між нами головних її персонажів: українського Гарібальді – Симона Петлюри, легендарного команданта Січових Стрільців Євгена Коновальця, Гетьмана Павла Скоропадського, Президента ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, великих патріотів, князів українських церков Митрополитів Василя Липківського і графа Андрея Шептицького, видатного історика Михайла Грушевського, Голови Клубу Полуботьківців М. Міхновського, моїх друзів і «соратників» генерала М. Безручка, отаманiв Василя і Юрка Тютюнників, старших генералів генерального штабу проф. Юнаківа, Дядюші, В. Сінклєра, Ярошевича, генерала артилерії Зелінського – моїх однокласників по академії генерального штабу генералів Є. Мішковського, В. Сальського і В. Куща, теж і мого побратима полковника Січових Стрільців Романа Сушка, цього вояка з Ласки Божої, теж речників і чолових керівників Української Галицької Армiї полковника Д. Вітовського – Військового Міністра ЗУНР, генералів М. Тарнавського, О. Микитки, полк. Шаманека, от. С. др. Шухевича, сотн. Ф. Черника і Ю. Головiнського, др. Я. Воєвідки і… многі – многі тисячі відомих і невідомих Героїв «імена їх Ти тільки, Господи, Знаєш!»

Тому нам усім, кому доля якимсь чудом зберегла життя в цю повну смертельних небезпек епоху: світових війн, великих національних і соціяльних революцій, космічно-руйнуючих винаходів, апокаліптичних злочинів і жертв та прямо таки сатанинських режимів не дозволено свої знання й набутий досвід забирати з собою та поховати їх в домовину.