«Михайло Коцюбинський»

Леонiд Смiлянський.

«Михайло Коцюбинський »

I. СОНЦЕПОКЛОННИК

– Що ви хочете, друже?

– Шукаю панночку…

Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях, подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту вiн не ступав: мабуть, проколов у кущах.

– Панночки немає… Зараз немає. Вона виїхала. Селянин винувато всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже – не слiд йому заважати.

– Ось!.. – показав вiн.

– А-а… розумiю…

Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати панночцi.

Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини, пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати. Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов.

– Заждiть…

Той обернувся на мiсцi i ждав.

– Куди поспiшати… Розповiдайте, як живете… Селянин знов хитрувато усмiхнувся. Може, пан щось випитує…

– Заходьте, як будете на селi, подивитесь…

Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i затис тютюн у своїй величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею, пасучи по сторонах очима – чи немає якого занесеного вiтром папiрця на цигарку. В пана на столi – газети i папiр, але вiн остерiгся просити. Квiтiв вiн принесе ще: певне, в пана є кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речi, на панських ланах.

А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував спiвану в тутешнiх селах пiсню «Ти, дiвчино-калино…»

Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула думка: вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-своєму…

Вiн повернувся до альтанки й дописав листа «Менi здається, що я не прощався з тобою, що бажання твоїх пестощiв, твого поцiлунку ще не згасло». I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для неї i в думках передає цi квiти їй. «Нехай дивитимусь на них у себе на столi i нехай захоплює менi вiддих у грудях при самiй згадцi про тебе». I пiдписався, як у багатьох листах до неї, «Твiй комiк». Як не хотiлося йому в ту хвилину думати про щось iнше!..

Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно зiв'яли й посохли в альтанцi. Потiм хтось їх викинув звiдти. Але намiр пiти на село, замiсть щоденної подорожi ланами, в нього залишився. Вiн хотiв бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром, хоч i в занадто важких обставинах.

Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для всiх на пошту. Його надiслала економка. «Приїхав якийсь пан i чекає на нього. Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в маєтку.

На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не потрiбний. Вiн бажає бути сам… Але вiн – тiльки гiсть. Коли гукають, треба йти.

– Зараз прийду.

I таки не втримався – ще з годину блукав ланами i тiльки тодi, коли переконався, що настала обiдня пора, рушив назад.

На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з розкiшною бородою; обличчя – з глибокими ясносiрими очима i стриманою усмiшкою.

Це був Грiнченко.

Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара господарева родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного сюрпризу для Михайла Михайловича.

Вони давно не бачилися.

– Що – молитесь тут на сонце? – спитав Грiнченко.

– Звичайно.