Леонiд Смiлянський.
«Михайло Коцюбинський »
I. СОНЦЕПОКЛОННИК
«Сонце! Я тобi вдячний. Ти сiєш у мою
душу золотий засiв – хто знає, що вийде
з того насiння? може, вогнi?»
М. Коцюбинський. «Intermezzo».
Наче пiсня в степу – самотнiй. I степу кругом – без берегiв… Жита… Пшеницi… Ячменi. Хiба де озерце причаїлося в хлiбах наче острiв. Попереду на один крок – рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба сховаєшся вiд нього, сонця, пiд солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько – нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним обрiєм. Одну мить обвiває вiтер духом раннiх гречок – цвiтуть десь далеко, в долинi. Потiм – сумiш чебрецю, полину, бур'янiв… А над головою дзвенить i не падає жайворонок.
Вiн раптом спиняється. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чує вдалинi шум, суєту. I вiдразу помiчає: за кiлька гонiв пливуть щосили у ячменях до нього три бiлi клубки. А-а… знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в поле, вiн не гукнув їх, як завжди, ї ось вони самi знайшли його – три великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають, розпаленi i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший – Оверко – качається по травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики.
Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм рушає далi обнiжком, захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у хвилях запашного прибою.
Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд.
Десь про нього згадує родина, з докором хитають головою друзi, хвилюється чиєсь чуле серце, думаючи про нього, шукає випадку для iнтриги чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства департаменту полiцiї мчить термiнове донесення начальника губернського жандармського управлiння: «Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном направлении».
«Отбыл в неизвестном…» Ха-ха-ха…
Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать свої щоденнi мандри безмежним полтавським морем.
Комментарии к книге «Михайло Коцюбинський», Леонід Смілянський
Всего 0 комментариев