«Холодний Яр»

Холодний Яр

Юрій Горліс-Горський

Коли я впаду… мою кров вип'є рідна земля,

щоб виростити з неї траву для коня того,

хто стане на моє місце...

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

"Україна... Чому це слово таке болюче?!"

Досліджуючи козацько-селянські революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, розшукав я чимало спогадів про ті бурхливі часи. З радістю побачив, що сотні, а то й тисячі наших земляків написали спогади про свою участь у Визвольній боротьбі. На жаль, не все дійшло до нас, багато рукописів і людей, які могли би дати свідчення, згинуло в огні революції та пекельному вогнищі репресій і голодоморів. Не всі документи ми ще й розшукали. Не до всього маємо доступ.

Але й та частина спадщини, яку ми вирвали з рук історичного ворога, дає підстави стверджувати, що ми є синами і дочками Великої Нації – войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах. Про це переконливо свідчать першоджерела. Ось двотомне видання споминів "Проти червоних окупантів" видатного українського старшини Якова Гальчевського (подільського отамана Орла). А ось книги мемуарів про Визвольну епопею козака полку Чорних запорожців Валентина Сім'янціва. А он спогади про Перший зимовий похід командарма Михайла Омеляновича-Павленка…

Важливі спогади про усміхнених наших героїв залишили й інші генерали Армії УНР – Юрко Тютюнник, Всеволод Петрів, Петро Дяченко, Олександр Вишнівський, Антін Пузицький, Олександр Удовиченко, Кость Смовський, Марко Безручко, Михайло Крат, Микола Капустянський, Петро Самутин, старшини Армії УНР Євген Маланюк, Лев Шанковський, Василь Прохода, Олександр Доценко, Євген Ґловінський, Дмитро Зоренко, Борис Монкевич, Адріан Марущенко-Богданівський, Леонід Романюк, Степан Лазуренко, Осип Думін, Вартоломій Євтимович, Микола Чеботарів, Михайло Середа, Микола Ґалаґан, Василь Задоянний, Антін Кущинський, Іван Цапко, Олексій Козловський, Сергій Чорний, Йосип Дігтяр, Тиміш Омельченко, Максим Ломацький, Макар Каплистий, Олександр Чирський та пребагато інших.

Зафіксували драматичні епізоди боротьби і козаки Армії УНР – Федір Скрипниченко, Андрій Марченко, Дмитро Ігнатенко, Микола Гайдак, Валентин Костенко, Олександр Фещук, Яків Решетників, Сергій Павлінський, Віктор Ревуцький, Яків Нестеренко, юнаки Спільної юнацької школи Лев Уманець, Олексій Батюта, Василь Афанасієвський, Юрій Руденко, Микола Фещенко-Чопівський, повстанці Микола Носик, Микола Білоус, Микола Малашко, Олександр Личак, Микола Леонтович, Степан Радзієвський та чимало інших.

Важливі спогади залишили й отамани – Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Петро Філоненко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів та підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко.

Осібно в цьому ряду стоїть ім'я Юрія Горліса-Горського, бо насамперед саме завдяки його роману “Холодний Яр” широкі верстви українського народу, спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині, узнали правду про велику міжнаціональну війну за право володіти українською землею.

“Холодний Яр” свій шлях до читача почав 1934 року. Тоді ж вийшов і “Отаман Хмара”. Наступного року з'явилася книга "У ворожому таборі". Побачили світ і такі твори, як "Ave, diсtator!", "Червоний чортополох", "Живе обличчя червоного сфінкса", "Тюремні поезії", "Терпіння" та низка статей у різних часописах, зокрема таких, як "Літопис Червоної Калини", "Наш клич", "Вісник", "Дажбог", "Краківські вісті", “Волинь”…

"Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього "заняття" знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так почав свою книгу спогадів "У ворожому таборі" Юрій Горліс-Горський.

Справжнє прізвище цього незвичайного чоловіка – Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в Полтаві. Назвали його на честь батька Юрія, офіцера російської армії. Мати – Людвина Соколовська – "вела свій родовід із польсько-шляхетського коріння".

Очевидно, важливу роль у вихованні відіграв батько, адже хто як не він, кадровий військовий, благословив сина на здобуття військової освіти, обдарував військовою вдачею.

Військову службу Юрій почав у "кавказькій кавалерії" під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, "хапнув магометанської воєнної етики". Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо, може, на Турецькому фронті.

У роки Визвольної війни Юрій – старшина-кіннотник 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії Армії УНР, командиром якого був Іван Литвиненко, уродженець села Хоружівка, що на Сумщині. До слова сказати, саме в Хоружівці народився майбутній Президент України Віктор Ющенко…

Наприкінці листопада 1919 року Юрій Городянин-Лісовський разом зі своїм полком опинився у "трикутнику смерті" (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.

Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала… Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців...

І раптом – "хто хоче, може залишитись в армії". Це був "блиск віри" – і за якусь мить Любарська трагедія стала "виходом до слави". "Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду", віри в її перемогу.

"Хто не чується на силі, може залишити лави", – кажуть козакам старшини. "З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце", – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко.

Серед отих, хто мав "залізні нерви та сталеве серце", був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням командарма Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об'єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців...

На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький збірний полк дістався до холодноярського села Матвіївки, а на другий день Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, яка також визнавала владу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака1. Тут і закінчився для Юрія Зимовий похід у лавах Армії УНР: кілька днів перед тим, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру.

З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман…

З перших хвилин перебування в Холодному Яру полтавець відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, "якоюсь щемливою радістю". Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.

"Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – писав інший учасник Визвольної епопеї Сергій Полікша, начальник кулеметної ватаги отамана Федора Уварова, який забрів на територію Холодного Яр 1919 року. – На Зелені свята (головківську) школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного – найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати…"

Випадкова хвороба змінила життя Юрія Городянина-Лісовського: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.

Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, "святі місця"…

Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: "…Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути".

У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, але й пребагато втратив – насамперед друзів. І кохану дівчину Галю…