«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Панас МИРНИЙ

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

ЧАСТИНА ПЕРША

І

ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося,

розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не

вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина,

красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле — що безкрає море —

скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним

синім шатром розіп'ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте,

прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на

землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею

спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю,

перебігав з нивки на нивку, живить, освіжав кожну билинку... І ведуть

вони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита,

травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як

срібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигав в повітрі...

Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне

сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливається

докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній

добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На

серці стихають негоди на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає

тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити;

бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби неділя або яке свято

— хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, — тим

шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до

славного колись Ромодану, — йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» —

казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачі», —

одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під

свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка

з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про

парубоцьку вдачу...

Ішов справді парубок. На перший погляд — йому, може, літ до двадцятка

добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де

колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось

тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи

загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; ні

високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі...

Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших

хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд,

бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і

духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги

своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене

нив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку — і знов

оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у

балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі — аж зацвіли, позеленіли:

кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбу по

той бік місточка; став, обернувся лицем до його;глянув на рудку;

перевів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, —

подумав сам собі, —тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знов

повернувся, — і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішов

поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав

при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, — і

лице засвітилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очі, —

не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..»

Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі;

знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і промовив

вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє

таке густе та гонке, а в його — ледве од землі одлізло, — низеньке,

жовте, засмоктане...

Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось

співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий,

гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в

високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав од

далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду не чув такого

свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице

прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось

немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав він, — та й

пішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її

бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито,

заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — і з

жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка,

знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана

польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто

запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька,

кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим

Фрагмент закончился. Продолжение — в полной версии книги на ЛитРес.

Реклама. ООО ЛИТРЕС, ИНН 7719571260, erid: 2VfnxyNkZrY