«Над кодацьким порогом (Про гетьмана Івана Сулиму)»

Адріан Кащенко

НАД КОДАЦЬКИМ ПОРОГОМ (Про гетьмана Івана Сулиму)

-----------------------------

I

Ще до Богдана Хмельницького, а саме в 1635 році, був на Січі

запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима.

За своїх молодих літ Сулима придбав собі великого войовничого

хисту й завзяття, бо козакував саме під час славних походів гетьмана

Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку у Криму здобував, і

Трапезонтза Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгорода огнем

випалював, а нарешті під Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у

великому бойовищі; скільки ж менших походів та сутичок з ворогами

відбув він, так того й не підлічити.

Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх під

Хотином од турків, а Сагайдачний навіть смертельну рану собі там

здобув, - вони полякалися козацької сили та й почали після того всякі

утиски козакам чинити, а перш за все завели реєстр^[1] на шість тисяч

душ, а хто не вскочив у той реєстр, за тим вони не визнавали ніяких

прав ні на грунти та іншу власність, ні навіть на вільне життя і

намагалися всіх козаків «випищиків», себто виписаних з реєстру,

повернути у панських хлопів.

Знаючи про ті утиски на козаків і про поневолення польськими

панами українських селян, Сулима не любив поляків і не дивився вже на

них, як на своїх братів, так що коли у 1630 році запорозький кошовий

Тарас Трясило підняв на поляків повстання, Сулима був йому першим

пособником і побратимом.

У тому повстанні козаки взяли над поляками добру перемогу, але

мало скористувалися з тієї перемоги і через кілька років зазнали ще

більших утисків.

Не маючи поки що влади, Сулима таїв свою помсту на поляків у

своєму серці, а щоб не марнувати своєї молодецької сили та вдачі на

Січі, він щороку ходив з охочими запорозькими козаками на чайках у

Чорне море воювати турків, топити їхні галери, руйнувати городи та

визволяти на волю хрещений люд. Слава про Івана Сулиму розійшлася

далеко поза межами України і нарешті стала всесвітньою після того, як

він, захопивши у морі на турецькій галері багато бранців, триста з них

послав у подарунок римському папі, що під той час теж воювався з

турками.

За небагато до того, як стати Сулимі кошовим отаманом, поляки

почали будувати на запорозькій землі, біля Дніпра, над Кодацьким

порогом, міцну фортецю, маючи на думці одрізнити Запорожжя од України

і перешкоджати поневоленому українському людові тікати од панів на

Січ, а запорожцям виходити з Січі на Україну та нагадувати нещасним

братам про те, що на світі існує воля.

Будування Кодаку було нестерпучою образою і шкодою запорожцям.

Доводилося або скоритися полякам і поволі вмерти без з'єднаная з

рідним краєм, або битися з поляками на смерть. Сулима, як тільки став

на Січі кошовим, зваживсь на останнє.

Перш за все він поїхав з побратимом Бурляєм, щоб власними очима

подивитись, що робиться у Кодаку. Побратими застали там кілька тисяч

зігнаних з України грабарів, що під орудою французького інженера

Боплана копали шанці^[2] та насипали стіни й башти; понавколо ж Кодаку

стояли табором кілька полків польського війська.

Сулима зрозумів, що військо тут на те, щоб запорожцям не кортіло

розігнати грабарів, і він сказав Вурляєві:

- Нехай вражі ляхи будують, поки їхня сила, а тільки не буду я

козаком, коли не зруйную оту паскудну їхню будівлю!

Запорозький кошовий знав, що як зруйнувати Кодак, то доведеться

воювати з Польщею, бо вона того не подарувала б, а щоб воювати з такою

силою, якою була під ті часи Польща, треба було мати велике й добре

узброєне військо; щоб здобути ж зброю й коней та прохарчити військо,

треба було грошей. От і надумав Сулима, перш ніж воювати з Польщею,

йти морем на пишний у ті часи турецький город Азов та здобути у ньому

срібла й золота і всяких скарбів.

Надумавши так, кошовий скликав запорожців на раду:

- А що, панове товариство, славне військо запорозьке! - говорив

він. - Чи немає таких, що поодлежували вже по куренях свої боки

молодецькі? Як є такі, то виходьте: підемо зо мною Чорним морем

погуляти та запалимо люльки аж у Азові турецькому!

Козацтво радісно одгукнулося на заклик кошового:

- А чого нам справді нидіти у Січі та товариський хліб дурно

переводити. Веди нас, батьку... Чи не поможе нам Милосердний хоч

небагато бідних невольників до рідної України та до дрібних діточок

повернути!

3астукотіли у Великому Лузі сокири, і запорожці почали лагодити та

конопатити великі чайки. Увесь берег Дніпра біля Січі скидався тепер

на мурашник, а од вареного дьогтю та конопатки понад усією річкою

слався пахучий сивий дим.

Минуло тільки два тижні, а вже були готові до походу у море

півсотні добрих чайок.

Передав Сулима Січ наказному отаманові, і одного ранку, забравши

на чайки дві з половиною тисячі товариства, зійшов на чардак

найбільшої чайки, щоб оглянути все військо.

Велична й могутня була постать запорозького ватажка. Засмагле

вітрами обличчя з великими, блискучими очима і пишними над ними

бровами одбивало завзяттям, довгі вуси й трохи посивілий оселедець

скрашали те обличчя ознаками досвіду й спокою, а срібна булава, що

блищала у його дужій руці, нагадувала всім про велику владу

запорозького кошового отамана.

Упевнившись, що все упорядковано добре, кошовий зняв шапку й

перехрестився на схід сонця... А на сході, за Дніпром, саме вставало

сонечко і грало рожевим промінням по рівній, як скло, пелені Дніпра,

звеселяючи своїм сяйвом розлогі, вкриті зеленими плавнями береги

широкої річки.

Перехрестився отаман, і всі козаки, слідом по ньому, скидали шапки

та хрестилися, посилаючи рідній Україні своє останнє привітання...

Надівши шапку, кошовий махнув булавою - і вмить сотні весел,

вдаривши у прозорі хвилі річки, заблищали срібною сльозою, а блискуча

пелена Дніпра скаламутилася водокрутнями. Козацькі чайки рушили од

Січі і розбіглися од Микитиного Рогу^[3] аж до плавнів, вкривши широкий

Дніпро червоними запорозькими жупанами.

Ввесь день пливли козаки поміж зеленими плавнями, втішаючись

веселою красою рідної річки. Обабіч козаків, берегами, верби та явори

купали в Дніпрі свої гнучкі та зелені віти; протоками коливалися од

вітру та шелестіли очерета, по озерах табуни лебедів ячали та дикі

гуси герготали; у гущавині плавні співоче птаство піснями заходилося,

горлиці буркотіли та зозулі віщували; незграбні ж білі баби усі коси

Дніпрові обсіли, жовтий пісок своїм білим пір'ям, мов снігом,