«Пор'ядна львівська пані»

Вони їхали електричкою Стримбір-Львів. Усією компанією. Біля вікна сидів, захоплено споглядаючи пейзажі і мугикаючи собі під ніс несерйозні мелодії, Ясик. Біля нього дрімала Кася, а поряд з нею, поклавши голову їй на коліна, спав малий Бодя, відкривши рота. Навпроти татка біля вікна сиділа Мартуся, колупаючи в носі, за нею, заплющивши очі, Одіссей і, нарешті, схилившись йому на плече, замріяно усміхалася Пенелопа.

Життя було прекрасне. Вона була молода і красива, вона була бажана і кохана. І головне — все її щастя налагодилося без особливих втрат. «Чи, може, я помиляюся? Чи, може, я переступила ту межу, за якою починається падіння? Якщо це вільне падіння, то нехай починається!»

Несподівано хтось легенько торкнув її за руку. Вона підняла очі й зустрілася поглядом з кимось дуже знайомим і рідним. Над нею нависло кругле обличчя з круглими окулярами і «ленінською» борідкою. Пенелопі стало соромно за те, що колись вона подумки назвала його «старим збоченцем».

— Я за вас дуже ядий! — привітно усміхнувся їй лікар. — Ви п'явильно зйобили, що дослухалися до моєї пояди!...