«Окопні історії: фронтовий щоденник»

Дмитро Степаненко

Окопні історії: фронтовий щоденник

Степаненко Д.

Окопні історії: фронтовий щоденник / Дмитро Степаненко. — Вид. 2-ге., допов. — Кропивницький:

«Імекс-ЛТД», 2020. — 231 с.

ISBN 978-966-189-558-3

ISBN 978-966-189-558-3

«Фронтовий щоденник» — збірка польових історій, зразок «окопної» літератури, спрямованої на відображення української дійсності, збереження її для сучасників і нащадків через призму світобачення людини, яка «пройшла» цю дійсність не відстороненим глядачем, а безпосереднім активним учасником. Яскраво й невимушено оживають перед читачем справжні персонажі і ситуації, що могли б здатися нереальними для звичайної людини, — проте саме такими постають будні українських героїв, так колоритно й іронічно описані Дмитром Степаненком в оригінальних оповідках.

© Степаненко Д., 2020

© «Імекс-ЛТД», 2020

НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР

Уроки субординації

Під вечір наша група поверталася з навчального виходу[1]. До ліжечок залишалося якихось метрів сто, аж тут дідько несе заступника комбрига.

— Хлопці, зачекайте!

Навколо ні душі, і звертання явно у наш бік.

Я «непомітно» пришвидшую кроки.

— Петляємо, бо зараз запряже щось робити, — ціджу крізь зуби, обминаючи Кузю. Кривбас уже все зрозумів і впевнено лідирує. Замикаючим ішов Орлик, і трохи через наївність, а трохи із вихованості, зупинився.

— Воїне, треба сходити у штаб… — почав полкан.

Орлик уже зрозумів, що попав, провів сумним поглядом нашу банду і почав викручуватись. Витріщив очі, закліпав і увімкнув режим окуня:

— А я не знаю, де штаб, товаришу підполковнику!

— Солдате, кому ти мізки вправляєш? Ви ж саме з того боку прийшли.

— Мені сказали туди не ходити. Мені сказали туди ходити, — показав рукою на наші спини Орлик, і тільки-но полкан відвів від нього погляд, раптово стартонув.

— Негідники! Х-х-х! Гади! Пі-пі-пі! — неслося на всю бригаду позад нас.

А ноги несли нас уперед, і нестримний регіт чули всі сусідні підрозділи.

Орлик і Кривбас — мої однолітки.

Орлик — середнього зросту і масою, значно більшою за середню. Дуже хазяйновитий і товариський. Вважає себе хитрим. Без шкідливих звичок. Власник класичного козацького почуття гумору.

Із Кривбасом ми двійка, і жоден психолог у світі не зміг би підібрати мені кращого напарника. Активний спортсмен, але водночас це солдат без будь-яких амбіцій і особистих інтересів. Настільки чесний і безкорисливий, що усі вчинки можна звіряти з ним, як із власною совістю. Ми з Кривбасом непогано один одного доповнюємо. Коли я снідаю, він ще спить, заховавши голову від сонячного світла під спальник. А коли я вже вмощуюся спати, Кривбас лише починає дзвонити додому і готується вечеряти.

Надійна броня

У бригаду на склад привезли пів сотні бронежилетів. З одного ми витягли пластину, узяли на стрільбище і з дослідницькою метою розстріляли із автомата. Треба ж знати, що там нам Генштаб підсунув! Кулі 5,45 мм броня тримає добре, а серйознішої зброї у нас не було. Через кілька днів заступник командира бригади на вечірньому шикуванні згадав про обновки:

— А як там наші бронежилети?

— Чудово, товаришу підполковнику! — обізвався Мічман. — Броню перевірили — те, що треба.

— А як перевіряли?

— Звичайно. Я накинув, а хлопці разок пальнули з автомата, — видає Мічман.

— Що, просто на собі? — почав підвисати підполковник.

— Та ви погляньте на мене! Сто двадцять кілограмів ваги! Що мені від однієї кулі буде?

У сутінках не було видно обличчя Мічмана, і підполковник ніяк не міг визначити, чи то він дурня клеїть, чи то намагається командира ідіотом перед підлеглими виставити, чи каже правду.

– Інструкція забороняє, — невпевнено промимрив полкан, розвернувся і чкурнув у штаб.

Третій тиждень ніхто не міг додзвонитися до Мотузки. Він майже місяць перед цим стійко переносив усі тяготи і позбавлення військової служби в навчальному центрі Канатове під Кіровоградом. На вихідні поїхав додому. Там і зник. Дехто натякав, що телефон Ф та деякий інший дріб’язок поїхали у тому самому напрямі. Але ж не можна казати щось погане про людину лише на тій підставі, що вона зрадник і дезертир. Ми йдемо в ЄС, а там у кожного гендера і толеранта більше прав, ніж у повнофункціонального мужика.

На вечірніх перевірках, коли зачитували Мотузчине прізвище, замість звичного «Я!» всі хором кричали: «С-сука!»

Командири врешті втратили надію на добровільне повернення втікача і дали дозвіл відрядити за ним двох найбільш фізично переконливих бійців.

— Привезти живим або неушкодженим, — сказав полкан.

Власнику зниклого телефону знадобилося всього десять хвилин, щоб наточити ніж і вибрати помічника. Тупіт берців відряджених ще не затих, а взвод уже робив ставки: привезуть Мотузку живого чи все ж таки неушкодженого? І як саме його будуть «неушкоджувати»?

Повернулася група захоплення без Мотузки, але зі щемливою історією.

Як виявилося, ми всі поїхали колоною в АТО. Потрапили у засідку. Нас обстрілювали з «Градів» і танків, як під Іловайськом. Але в новини ця подія не потрапила, бо не вижив ніхто. Лише Мотузка. Як йому це вдалося — окрема, майже детективна історія. Ясна річ, нас здали продажні генерали.

І за Мотузкою тепер полює СБУ, щоб закрити рота й оголосити зрадником.

Село піднялося як один рятувати земляка. Щодня його на халяву поїли в барах, допомагаючи зняти морально-психологічну травму. При появі чужих людей чи машин Мотузку попереджали, і він своєю невловимістю перепсував усі нерви міліції та військкомату. Попався герой правоохоронцям уже під Новий рік. Відсидів пів року в СІЗО. Вийшов. Демобілізувався.

Є у нас ідея провідати його і примусити виставлятися за 9, 40 днів, пів року і рік. За всю бригаду.

Тепловізор

На першу армійську зарплату Сколопендра купив собі смартфон. Великий екран. Сенсор. Фільми. Музика. Інтернет.

Скачав програмку «Компас». Щасливий такий, усім хвалиться. Купе — як з кілочка:

— А скачай собі ще й тепловізор.

— Ну отак. Телефон крутий? Крутий! Порийся в мережі, пошукай програмку тепловізора і скачай собі на телефон. Ти уяви, тепловізор понад 60 000 гривень коштує, а ти зможеш на халяву користуватись. Це ж який бонус на війні!

Для присутніх найважчим було стримати ржачку і з серйозними пиками повідвертатись. Зате наступні кілька днів Сколопендра розважав усіх фразами:

— Ну що ж це за Google такий? І де шукати цей клятий тепловізор?

Перед від’їздом на війну начальник розвідки зайшов до нас на крайній інструктаж і поміж іншим запитав:

— А ви розумієте, що назад ми навряд чи всі повернемось? Мені би дуже хотілося зустрітися з вами в повному складі після війни, живими й здоровими. Я для цього зроблю все, що від мене залежить. Але ж ми їдемо на війну, й може статися всяке.

Ми трохи позамовкали. Кожен задумався. І не хотілося дивитися в очі товаришам. «Зі мною усе буде добре, але ж комусь із них не пощастить. На те вона й війна». Приблизно так собі й міркували.

Більше я ніколи не думав на цю тему. На війні швидко вчишся жити сьогоднішнім днем.

Трохи випередивши колону, першою на місце приїхала розвідка. Ферма. Напіврозвалені корівники. Сухі бур’яни по груди. У пошуках розтяжок та іншої нечисті обійшли периметр. Чисто. Вибрали місця для постів і по четверо на кожному з них зайняли кругову оборону. Під’їхала колоною уся бригада, почала облаштовуватися. Уже в сутінках нам, нарешті, дозволили залишити на постах по двоє чатових і розгорнути намет для себе.

Штатного розвідувального підрозділу в бригаді не було, але командир знайшов вихід. Половину комендантського взводу укомплектували мобілізованими десантниками і розвідниками. Таким чином отримали дві розвідувальні групи по вісім чоловік. Я строкову службу служив у військах спецпризначення, тому теж потрапив у комендантський взвод. У позаштатний підрозділ командира призначити не могли, і розвідка жила в окремому наметі вільним козацьким товариством. По документам комендачі, по факту — розвідники. Приходив зі штабу начальник розвідки бригади, «нарізав» завдання, а ми їх відпрацьовували. Ходили на пости з охорони периметру бригади і щодня виділяли по кілька чоловік для супроводу командування на виїздах.

Два тижні чергували безперервно у три зміни, дві години через чотири.

Дві години стоїмо на посту.

Двадцять хвилин щоб прийти з нього і роздягнутися в наметі.

Три години двадцять хвилин на те, щоб підкинути буржуйку (листопад, як-не-як), напиляти/нарубати дров, сходити у їдальню поїсти, принести води, заварити чайок, поговорити по телефону, ще раз підкинути буржуйку і виспатися.

Двадцять хвилин щоб прокинутися, одягнутися і знову дійти до поста.

І отак по колу, змінюючи один одного, чотири рази на добу, з дня у день.

Насправді на посту ми не стояли, а копали на кургані позиції, ходи сполучення між ними та шляхи відходу. Позиції перекрили шифером, утеплили мішками із соломою, поробили зручні сидушки і позавішували входи. Осінні ночі холодні, дощі ніхто не відміняв, та й зима не за горами.