«Сад забутих плодів»

Тоніно Ґверра

Сад забутих плодів

~ Дощ на повінь ~

(Лорі)

~ З гомоном, що залишає відбитки на снігу ~

[3, середа]

Надворі негода. Два дні минуло, відколи ми влаштувалися в Пенна-біллі. У будинку все працює. Допікають, на жаль, скорпіони, але ми їх нищимо доволі безжально. З нами ще Мічіко — кіт, якого залишив нам один антиквар із Рима, і п’ятдесятилітній Джанні — історик і перукар — друг, який допомагає нам долати повсякденні труднощі.

У моєму віці мені зручно жити в горах. Чути не голоси перехожих під вікнами, а дощ, який падає на листя. Варто триматися таких місць, де слова перетворюються на листя і, тремтячи на вітрі, насичуються барвами з хмар. Настрій наших бесід має визначатися атмосферою, яку створюють пори року й відгомони краєвидів, у яких вони змінюються. Неправда, що слова непідвладні впливу шерехів або тиші, які бачили їхнє народження. Ми говоримо по-різному, коли дощить чи коли сонце припікає нам язика.

[5, п’ятниця]

У мене болить горло, і вже днів зо три не виходжу з дому. Окремі килимки снігового покрову вперто тримаються на схилі гори — тієї, що перетворює шибки моїх вікон на дзеркала. Не маю жодного бажання щось робити. Дивлюся на кота й на вогонь у каміні. Читаю житіє святого, що дав обітницю мовчання. Не маючи змоги вийти надвір, помічаю, що будинок робиться просторішим. Пересідаю з крісла на диван.

Кожен перехід від каміна в малу їдальню стає справжньою мандрівкою. Я з головою поринув у драму спокою. Лічу дні, кваплячи прихід весни, коли споглядатиму цвітіння дерев і побачу, як розпускаються тюльпани. За вікном сіре небо; гора перед будинком сховалася за непроглядною стіною туману. Шкуринки помаранчів і мандаринів яскравими плямами вирізняються на цементному покритті при вході. Учора вранці — імовірно, бажаючи мене розважити, — навідався до мене в кабінет літній чолов’яга зі східними манерами. Назвавшись японським ім’ям, якого я однаково не розібрав, він почав просторікувати: