«Віннету ІІІ»

Карл Май

Віннету III

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда. Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.

На західній залізниці

Від світанку минуло вже чимало часу, і я встиг проїхати не одну милю. Сонячні промені безжально палили мене й мого гнідого мустанга, наганяючи втому. Час було подумати про обід і відпочинок. Переді мною простягалася безкрая прерія, де рівнина чергувалася з горбистою місцевістю. Я вже п’ять днів не бачив жодного людського обличчя, відколи індіанці з племені сіу-оґлала[1] розпорошили наш невеликий загін, тож у мене вже з’являлася потреба поспілкуватися з якоюсь наділеною інтелектом істотою: мені хотілося переконатися, що, попри тривалу вимушену мовчанку, я не розучився говорити.

Довкола не було видно ні річки, ні іншої водойми, не було й лісу чи хоча б кущів. Тож мені не довелося довго розмірковувати, де саме зупинитися, я міг з однаковим успіхом зробити це будь-де. Я зіскочив з коня, розсідлав і стриножив мустанга, пустив його пастися в долину, а сам пішов на вершину пагорба, щоб озирнутися довкола. Коня слід було залишити внизу, щоб його не побачили вороги, опинившись поблизу. Я піднявся вгору і ліг, щоб, поки роздивлятимусь околиці, мене ніхто не побачив і не надумав непомітно підкрастися. А привід бути обережним я мав, і то вагомий. Наш загін, який налічував дванадцять чоловік, рушив у дорогу з берегів річки Платт[2], щоб спуститися східними схилами Скелястих гір і перебратися в Техас. Саме тоді племена індіанців сіу ступили на стежку війни і вийшли зі своїх стійбищ, щоб помститися за смерть товаришів, які загинули в сутичці з нами. Ми знали, що над нами нависла загроза, і були максимально обережними, але все ж зустрічі з одним із загонів войовничих червоношкірих уникнути не вдалося: нас оточили, п’ятьох убили, а решта зуміли прорватися й порозбігалися хто куди.

Замітати сліди не було часу, тож індіанці, напевно, йшли за нами по п’ятах, і слід було поводитися обережно. Погодьтеся: закутатися ввечері у свою ковдру й лягти спати, щоб прокинутися без скальпа в Країні вічного полювання, — перспектива не найприємніша.

Отже, я ліг на вершині пагорба, дістав із сумки шматок в’яленого м’яса бізона, натер його порохом, оскільки солі не мав, і почав жувати, сподіваючись за допомогою зубів перетворити його на хоч якусь подобу їжі, яку можна було б без ризику проковтнути. Вгамувавши голод, я витягнув з кишені сигару власного виготовлення, закурив її та з нудьги почав пускати дим кільцями та іншими фігурами. Так мені було добре, немов я плантатор з Вірджинії, що курить зірване у блискучих рукавичках листя найкращого в світі тютюну.

Я відпочивав на своїй ковдрі, насолоджувався спокоєм і запашним димом, і тут раптом побачив на горизонті цятку, що наближалася до мене. Я відразу скотився вниз, щоб мене не помітили, а сам спостерігав за вершником. Він сидів у сідлі по-індіанськи, тобто мало не на шиї тварини. Коли я вперше зауважив його, він був десь за півтори англійських милі від мене. Але його кінь ступав так повільно, що за півгодини ледь подолав одну милю. На превеликий мій подив, я зауважив також, що за ним їдуть ще четверо вершників. Це дуже насторожило мене. Судячи з одягу, перший вершник був білим. Може, тоді решта, що його переслідують, були індіанцями? Я витягнув підзорну трубу і припав до окуляра. Я не помилився. Вершники наблизилися, і я вже міг чітко роздивитися їхню зброю й татуювання, тож побачив, що це були індіанці сіу-оґлала, одне з найбільш нещадних і мстивих індіанських племен. Вони їхали на чудових конях, а от кінь білого був звичайнісіньким. Вся група наблизилася до мене вже настільки, що я міг роздивитися найдрібніші деталі. Білий був худим, невисоким чоловіком у капелюсі, від якого вже відпали криси. У прерії головним убором нікого не здивуєш, але цей капелюх підкреслював істотну деталь зовнішності незнайомця, дивну навіть для Дикого Заходу: у нього не було вух, а жахливі шрами на їхньому місці свідчили про насильство. На його плечах висіла довга попона, яка закривала все тіло, знизу визирали тільки довгі худі ноги в настільки химерному взутті, що в Європі воно розсмішило б кого завгодно. Таке взуття виготовляють і носять аргентинські ґáучо[3]. Роблять його так: з кінської ноги знімають шкіру, не розрізаючи її, а потім у цю ще теплу «панчоху» запихається людська нога. Свіжа шкіра обтягує її, висихає, стягується і твердне, перетворюючись на чудовий чобіт, єдиним недоліком якого є те, що він без підошви, а це, врешті-решт, не так уже й страшно — достатньо загрубіла ступня людини цілком може без неї обійтися.

Біля сідла незнайомця теліпалося щось заледве схоже на рушницю, хоча спершу я подумав, що це підібрана в лісі палиця. Кінь подорожнього був старою, схожою радше на верблюда кобилою, у якої майже не було хвоста, зате була неймовірно велика осляча голова й такі довгі вуха, що можна було перелякатися. Тварина мала такий вигляд, ніби її зшили з частин тіла різних тварин: коня, осла й дромадера[4]. Вона бігла, низько опустивши голову, ніби принюхувалась до землі, а вуха висіли, як у собаки ньюфаундлендської породи[5], і здавалися надто важкими та великими для неї.

За інших обставин або якби я був ще новачком, то точно посміявся би з такого коня. Але зараз, попри всю зовнішню дивакуватість, я відразу розгледів у тому чоловікові одного з тих вестменів, про кого можна судити тільки після того, як зійдешся з ним ближче. Мабуть, він не здогадувався, що його переслідують четверо жорстоких ворогів, бо не їхав би так спокійно і безтурботно, навіть не озираючись.

Коли нас розділяло не більше ніж сотня кроків, він нарешті звернув увагу на мої сліди. Важко навіть сказати, хто першим помітив їх: вершник чи його кінь. Але я на власні очі бачив, як кінь зупинився, опустив голову ще нижче, до самої землі, і став розглядати відбитки копит мого мустанга. Кобила так швидко стригла вухами, аж здавалося, ніби якась невидима сила намагається вирвати їй ті вуха з коренем. Незнайомець вирішив спíшитися й оглянути мої сліди уважніше, але це забрало б у нього такий цінний час, тому я гукнув:

— Не витрачайте даремно часу, сер! Залишайтеся на коні та під’їдьте трохи ближче!

Я пересунувся так, щоб він міг мене побачити. Його кобила підняла голову і нашорошила вуха, немов намагалася зловити ними, наче м’яч, звук мого голосу, і змахнула на знак схвалення жалюгідним обрубком хвоста.

«Вигин підкови» у Бакгорн-Маунтінз. Вашинґтон, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Вітання! — відповів мені вершник. — Але наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше — на цьому Богом забутому лузі завжди можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути. Ходімо, Тоні!

Кобила підкорилася, почала переступати своїми довгими ногами й незабаром уже була поряд із моїм мустангом. Мабуть, він їй сподобався, бо подивилась на нього зверхньо і з погордою відвернулася, демонструючи ту частину тіла, яку мореплавці називають кормою. Стара кобила явно належала до поширеної в прерії породи верхових тварин, яка слухається лише свого господаря, а до всіх інших ставиться з недовірою і підозрою.

— Дозвольте мені самому вирішувати, наскільки голосно я можу говорити, — відповів я. — Звідки й куди ви їдете?

— Це вас не стосується, — відповів він.

— Звідки ви знаєте, що мене стосується, а що ні? Ми не встигли обмінятися ще й десятком слів, а я вже бачу, що ви не надто ввічливий. Повинен зауважити, що я звик отримувати відповіді на свої запитання!

— Ви відразу здалися мені поважним джентльменом, — глузливо відгукнувся незнайомець, поглядаючи на мене з висоти своєї шкапи, — тому я готовий негайно дати вам детальні пояснення.

І він показав рукою спочатку назад, а потім уперед.

— Я прибув звідти, а їду туди.

Цей чоловік починав мені подобатися. Мабуть, він вирішив, що я випадковий шукач пригод, який заблукав у прерії. Справжній вестмен не надає жодного значення своїй зовнішності або просто нехтує чистим та охайним одягом, виставляючи напоказ своє засмальцьоване лахміття, наче візитну картку. Зовнішність тих, хто довгі роки живе на Дикому Заході, аж ніяк не надається до світських салонів, а натомість вестмен будь-яку пристойно вбрану людину вважає ні на що не здатним ґрінгорном. А я саме недавно придбав у форті Вілферс новий одяг, і зброя моя була бездоганно чистою. Саме ці дві обставини і ввели в оману незнайомця. Тому я не став брати близько до серця його відповідь, а показав рукою вперед, наслідуючи його, і незворушно вимовив:

— Тож спробуйте доїхати «туди», але будьте обережні, бо у вас з’явилися попутники, які мчать вашим слідом, а ви їх, здається, навіть не помітили: бачите тих чотирьох червоношкірих?

Незнайомець здивовано й водночас глузливо подивився на мене.

— Не помітив? Та це смішно! За мною їдуть четверо індіанців, а я їх не помітив! Таких, як ви, я ще не бачив. До вашого відома, ці джентльмени їдуть за мною з самого ранку і прагнуть познайомитися зі мною ближче, але мені не треба озиратися, я й так добре знаю їхні звички. Вони триматимуться оддалік, поки не стемніє і я не стану десь на нічліг, а тоді вже нападуть на мене. Але я випереджу їх і нападу на них іззаду. Просто досі я ще не знаходив підхожого місця. Лише тут, поміж горбами, це вже можна здійснити. Якщо хочете це побачити і чогось навчитися від справжнього вестмена, то зачекайте мене тут хвилин десять. Щоправда, люди вашого штибу не дуже люблять нюхати парфуми з індіанським запахом, тож ви, напевно, не захочете залишитися. Вперед, Тоні!