«Віннету І»

Карл Май

Віннету І

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда. Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.

Варто мені лише подумати про індіанців, як я відразу ж згадую турків. І яким би дивним не здавалося це порівняння, але воно має своє пояснення. На перший погляд в індіанців із турками мало спільного, але в певному сенсі вони таки подібні, бодай тому, що світ раз і назавжди склав собі про них думку, хоч перших це стосується більше, а других менше. Турків називають «хворими», а кожен, хто хоч трохи розуміє, про що йдеться, однозначно і без жодних сумнівів назве індіанців тільки «вимираючими»[1].

І це правда, раса червоношкірих справді вимирає! Від архіпелагу Вогняної Землі і далі вздовж озер Північної Америки простягається цей хворий велетень: розпластаний, прибитий до землі, понищений невблаганною долею, що не знає жалю. Він, як міг, боровся з нею, але марно. І все більше занепадав на силі. Йому вже недовго залишилося жити, а тремтіння, яке час од часу охоплює його оголене тіло, тільки віщує наближення смерті.

Але хіба він винен у своїй передчасній смерті? Хіба заслуговує на неї?

Якщо все живе справді має право на існування, якщо це правило поширюється і на загал, і на окремих живих істот, тоді червоношкірий має не менше право на життя, ніж білий, і може претендувати на можливість розвиватися як у суспільному, так і в державному просторах відповідно до своїх індивідуальних потреб. Тут, ясна річ, може хтось закинути, що індіанці не наділені необхідними для державотворення рисами. Але чи правда це? Я відповім твердим «ні», втім, не хотів би висловлювати жодних закостенілих істин, бо писання високочолих трактатів не входить у мої плани. Білі мали час для безперервного розвитку. Вони поволі, але невпинно просувалися від мисливців до пастухів, а від пастухів — до землеробів і фабрикантів. За цей час пройшло чимало століть. Але в червоношкірих цього часу не було, бо їм його стільки не дали. Їм довелося робити велетенський стрибок із найнижчої сходинки відразу до найвищої, а коли перед ними поставили таку вимогу, то ніхто не подумав, що так можна впасти й зазнати небезпечних для життя ушкоджень.