«Чорні дияволи»

Потім вони п'ють за Перемогу. Нечай зустрів її в Берліні. Кость Арабаджі у столиці Австрії. А от Якова Бєлкіна комісували під чисту ще в сорок четвертому.

За вікном злітають ракети. Гарматні постріли стрясають іншу, розгойдують весняне небо. Салют!.. І вони знову піднімають склянки, з'єднують їх над столом..

Потім згадують друзів тепер уже далекої юності. Вони знову молоді, як тоді, в далеких уже сорокових… І так само радіють, що живі, як і чверть віку тому. Хто сказав, що вони стали іншими? Неправда. Солдати завжди лишаються солдатами.

Підперши голову рукою, Сеня-Сенечка тихо заспівує:

Коли він замовкає, Гасовський дістає портсигар. Потім показує Костеві фотографії своїх онучат. Їх у нього двоє. Гасовський надіється, що хоч вони стануть артистами…

— Цілком можливо, — каже Кость Арабаджі. — Вони в діда.

Нечай встає і підходить до вікна. Посмоктує порожню люлечку. Уже пізно, та ліхтарі ще не горять. За вікном зеленіє листя старих акацій.

Нечай дивиться на вулицю, але серцем він з друзями, які сидять за столом. Він чує, як Гасовський докоряє Бєлкіну за те, що торік його з ними не було.

— Дивись, Якове, відриваєшся од мас, — каже Гасовський.

— Торік ніяк не міг, — виправдується Бєлкін. — Був у Болгарії, в Бургасі. Ми там новий док монтували.

Болгарія!.. Нечай здригається. Корчма на курній дорозі, тихі вулички Варни, шорстка долоня Генчо… Усе це було, було! Там, біля далеких берегів Болгарії, загинули Ігорок і Гришка Троян… Нечай дивиться у вікно і думає про те, що хоч минуло вже стільки років, а ще не все розказано про минулу війну. І не тільки тому, що людям властиво забувати погане, важке. І не тому, що не настав іще час усе розповісти… Він думає мовчки, зосереджено, а потім одвертається од вікна і йде до столу, за яким сидять його друзі.

_{Примітки}

₁