«Слід золотого обозу»

Давид Виходець, Іван Чумак

СЛІД ЗОЛОТОГО ОБОЗУ

Малюнки Георгія Філатова і Ростислава Безп'ятова

СЕКРЕТНЕ ДОРУЧЕННЯ РОЗВІДНИКА СЕМЕНОВА

Над Києвом низько пливуть важкі чорні хмари. Шквалистий вітер зрідка розтинає те

суцільне клубочіння, і тоді у вузеньку прогалину сіється холодне місячне сяйво. Саме в таку

мить, коли під місяцем знову щільно зімкнулися хмари, з прибережного чагарника нечутно

виринули дві постаті.

— Слава богу, Лозенко, ми вже на Подолі… — полегшено каже напарникові невисокий

худорлявий чоловік.

Лозенко зморено опускається на м'який моріг. Поруч нього присідає Семенов і неспішно

перев'язує поранену руку, нижче ліктя легенько зачеплену кулею.

— Пройдисвіти… — лається. — Це ж треба — мало не підстрелили… Воно б, може, не так

боляче було, якби червоні. А то ж петлюрівці. Бач, злітаються до Києва: наші полки місто

візьмуть, а вони грабунок учинять…

… За якихось півгодини Лозенко прокинувся, бо задубів на холодній землі. Недалеко

тупцював Семенов. Лозенко довго дивився на його неголене й немите обличчя, потім перевів

погляд на латану свитину, перекошені, стягнуті сирицею черевики.

Хто б міг упізнати в цьому жебракові стрункого, гонористого поручика Семенова, який

так браво хизується в новенькому мундирі на парадах у зайнятих денікінцями містах. — То ж

добре, що не в голову вцілили, — поспівчував Лозенко. — Я й хотів було крикнути на

переправі: — «Не стріляйте — свої». Та згадав ваше попередження, що маємо завдання таке

секретне…

— Правильно й зробив, Лозенко, — пом'якшав голос офіцера. — Виконаємо — бути мені

капітаном, та й тобі в рядових ходити більше не доведеться. Ну-с, перепочили, пора й

рушати… — Та, ступивши кроків п'ять, поручик знову зупинився:

— Слухай, Лозенко, до світанку нам треба втрапити до людей, які на нас чекають. Шлях,

бачиш, який — всього можна сподіватись. І якщо раптом зі мною… — замовк на хвилину, — ну,