«Хлопці з карного розшуку»

3754

Описание

Приключенческая повесть русского советского писателя о работе уголовного розыска в Забайкалье в 30—40-е годы. В основе повествования лежат подлинные события. Пригодницька повість російського радянського письменника про роботу карного розшуку в Забайкаллі у 30—40-ві роки. В основу повісті покладено дійсні події.

2 страница из 60
читать на одной стр.
Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст

Шрифты

  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

  • Аа

    Iowan

  • Аа

    San Francisco

  • Аа

    SF Serif

  • Аа

    New York

  • Аа

    Helvetica Neue

  • Аа

    Arial

  • Аа

    Georgia

  • Аа

    Times New Roman

  • Аа

    Courier

  • Аа

    Courier New

  • Аа

    Menlo

  • Аа

    SF Mono

стр.

— До чого тут ми? — повторив запитання секретар, — Зараз поясню. Центральний Комітет ВКП(б) прийняв рішення направити до органів міліції освічених і енергійних комуністів та комсомольців. Бюро міського комітету рекомендує присутніх на роботу в карний розшук.

— Як це — на роботу? А навчання? — підвівся з-за столу Андрій Нефедов.

— Сідай, — попросив секретар. — Спочатку послухаємо начальника кадрів обласної міліції, а потім відповімо на ваші запитання.

Поправивши під ременем гімнастерку, з дивана підвівся літній чоловік з ромбом у петлицях.

— Хлопці, ви всі грамотні люди, — неквапливо почав він, — і знаєте, що комсомол направляє кращих на найгостріші ділянки, туди, де найважче. Згадайте хоча б Комсомольськ-на-Амурі. Мене самого у 1924 році з комсомольської роботи послали до міліції. Досі ми приймали до карного розшуку комуністів і комсомольців, які вміють володіти зброєю і ходити коло коней. І вони одразу сідали в сідло й починали боротися з бандами. Тепер нема таких банд. В основному ліквідовано професійну злочинність, що лишилася нам у спадщину від царської Росії, але зосталися ще рецидивісти, вони зачаїлися і діють нишком, вербують собі помічників з нестійких людей, головним чином з молоді. Нам потрібні освічені, політично грамотні люди. У нас є своя вища школа, та ось біда — одна на всю країну.

Звичайно, будуть у нас ще навчальні заклади, тоді ми зможемо самі готувати для себе кадри. Поки що нам довелося попросити міський комітет партії направити до карного розшуку студентів. — Він обвів кабінет вимогливим поглядом. — Зараз ми підемо з вами до управління. Вас прийме начальник карного розшуку, після медичної комісії зарахують практикантами, прикріплять до досвідчених співробітників. Ті, які виявлять здібності, після іспитового строку будуть зараховані до штату. А тепер запитуйте.

Одразу посипалися запитання. Як бути з заліками? Чи видадуть зброю? Чи залишать жити в інститутському гуртожитку?

Чекулаєв і Дорохов сиділи пригнічені й розчаровані. Яка Іспанія — злодіїв ловити?! Женя навіть руками розвів.

— Ти чого?

— А того, — зашепотів Чекулаєв. — А вдома як сказати? Батько не простить мені, що інститут кину. Сам розумієш.

Сашко гмукнув:

— Ще б пак! Мої теж не зрадіють. Хоча ще невідомо, що для них краще — Іспанія чи карний…

Володя Лисін з педагогічного, дружок Стьопи Колесова, підвівся і прямо запитав, чи можна відмовитися від роботи в карному розшуку.

Секретареві запитання не сподобалося.

— Як ти гадаєш, чи може комсомолець не виконати рішення бюро? — І, не даючи відповісти, відкарбував: — Ваше направлення слід розглядати як комсомольську мобілізацію. Кожна кандидатура обговорювалася в інституті з керівними товаришами з міліції і потім уже стверджувалася на бюро.

— А як буде з тими, які не пройдуть іспитового терміну? — поцікавився Боровик.

— Якщо такі будуть, то за нашим клопотанням їх поновлять в інституті,— повідомив начальник кадрів.

До управління міліції комсомольці йшли швидко й мовчки.

У бюро перепусток, коли перевіряли всіх за списком, виявилося, що нема Льосика. Хтось сказав, що він запізнився, затримався дорогою і ось-ось прийде. Про всяк випадок йому залишили перепустку.

На другому поверсі, біля кабінету начальника карного розшуку, хлопців попросили зачекати. Вони повсідалися на довгих дерев'яних диванах і з цікавістю розглядали співробітників, які проходили повз них. Здебільшого це були літні або середнього віку чоловіки у напіввійськовій формі.

Один з них на мить затримався і, піднявши руку, голосно відкарбував:

— Вітаю нове поповнення лав карного розшуку!

— Дякуємо! Ми також раді… Постараємося… — хлопці відповіли невлад.

Звідкілясь вигулькнув дженджуристий хлопець у новенькій гімнастерці, підперезаний широким ременем, підійшов до Боровика.

— А я тебе знаю, — сказав він, — бачив на міських змаганнях весною. Спритно ти відчухрав тоді призера. Це добре, що в нас у розшуку будуть такі боксери. Може, й мене підучиш? — підморгнув він Боровику. — Я Огарков, — відрекомендувався він, — помічник уповноваженого.

— Чий помічник? — не зрозумів Анатолій.

— Нічий. Це посада така. Перша — помічник уповноваженого, потім — уповноважений, а найвища — оперативний уповноважений. У нього в підпорядкуванні ціла група уповноважених та помічників.

Розмовляючи, Огарков увесь час поправляв гімнастерку, ремінь, пересував на ньому револьверну кобуру, явно бажаючи похизуватися перед хлопцями своїм військовим обладунком. А кобура була й справді чудова — новенька, з темно-коричневої шкіри — і прикріплювалася до ременя зовсім не так, як у військових або міліціонерів.

Переконавшись, що новачки звернули увагу на його зброю, Огарков пояснив, що ця кобура зроблена на замовлення, її майже не помітно під цивільним піджаком. І він, Огарков, недавно її спеціально пошив у майстра. Коли хлопці одержать зброю, то він зможе влаштувати і їм такі самі.

Оволодівши увагою хлопців, Огарков змовницьким шепотом попередив їх, щоб не ніяковіли перед начальником карного розшуку, коли він почне кожного перевіряти на хоробрість.

Боровик одразу ж поцікавився, як випробовували його самого, і Огарков, озираючись на всі боки, зашепотів:

— Торік заходжу до начальника в кабінет і, як належить, доповідаю: такий-то прибув для вступу до карного розшуку. Начальник запитує: «Не боїшся?» Відповідаю: «Ні». Тоді він вигукує: «Зніми кепку!» — а сам зі столу виймає здоровенного маузера й одразу — бах! Дивлюсь — у кепці дірка. А він велить одігнути полу піджака і знову — бах! У піджаці теж дірка. Ну, я, звичайно, стою, тримаюся, розумію, що це випробування, перевірка. А він заховав у стіл пістолет, дістав два червінці, сказав, щоб кепку нову купив та піджак заштопав, і оголосив, що мене прийнято.

Біля них непомітно зупинився середнього віку чоловік у напіввійськовому костюмі й теж слухав розповідь. Як тільки Огарков скінчив, він ухопив оповідача за комір.

— Знову брешеш? Хоча б ви його відлупцювали, хлопці! Ану лишень, ходімо до начальника розшуку, він тебе не на страх, а на брехню перевірить.

— Що ви, дядьку Мишо! І пожартувати вже не можна, — ледве видерся захоплений зненацька Огарков.

— Знайшов кого розігрувати! Не турбуйтеся, хлопці, все у вас буде гаразд! — усміхаючись, сказав дядько Миша.

Розмова з начальником карного розшуку і справді виявилася зовсім не страшною. Михайло Миронович Чертов, невисокий, років на сорок чоловік, у міліцейській формі з двома ромбами в петлицях, мав солідний вигляд. Щоправда, суворі риси його обличчя пом'якшувала несподівана широка усмішка. Розмовляв він з хлопцями тепло, по-батьківському. Розпитував про рідних, про навчання та захоплення. Задушевна бесіда привернула до нього комсомольців.

Одначе настрій у них все ж був поганенький. Неждано-негадано звалилася їм на голову нова, незбагненна справа, що в один момент зруйнувала спокійне, налагоджене життя. Тільки Боровик був задоволений: правив теревені, кепкував з товаришів.

— Слухайте! — раптом похопився він. — А де ж усе-таки Льосик? Він так і не з'явився!

Хлопці обізвалися всі разом:

— Та страх узяв Льосика, страх. За годинник злякався!

— Точно!

— Чхати на цього піжона! Обійдемося без матусиних синків! — вирішив Нефедов.

Лайнувши ще раз дезертира Льосика, всі зійшлися на тому, що при нагоді поговорять з ним по щирості.

З дев'яти комсомольців чотирьох направили на роботу до районів, де проживали їхні батьки. П'ятьох — Боровика, Дорохова, Чекулаєва, Колесова та Нефедова — призначили практикантами в Іркутський обласний карний розшук. Усіх прикріпили до досвідчених оперативних працівників і звеліли наступного дня приходити на роботу.

І ось цей день настав.

Сашко згадав, що в інституті, коли вони з Женею Чекулаєвим прийшли по документи, їм сказали, що чекають їх назад після повної ліквідації злочинності. Але ж скільки тоді років виповниться Сашкові? Тридцять? А може, й цілих сорок. Буде вже не до навчання… Отож доведеться, мабуть, забути і про агрохімію, і про ґрунтознавство. Попереду тільки битва зі злочинцями. Учора секретар комітету комсомолу управління, ставлячи його на облік, казав, що карний розшук у міліції найбойовіший відділ, що в ньому працюють найсміливіші, найрішучіші люди. Щоправда, усе це секретар сказав між іншим, для того, щоб він, Сашко, коли станеться щось, приходив до нього за порадою і допомогою. Але ж чи під силу йому ця нова справа? Чи впорається він? Чи виправдає довір'я?

Закутавшись у ковдру, Сашко ніяк не міг зігрітися, його не переставали брати дрожі.

Комментарии к книге «Хлопці з карного розшуку», Автор неизвестен

Всего 0 комментариев

Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!

РЕКОМЕНДУЕМ К ПРОЧТЕНИЮ

Популярные и начинающие авторы, крупнейшие и нишевые издательства