«Великий льох (Містерія)»

Тарас Шевченко

Великий льох (Містерія)

Положилъ еси насъ [поношеніе]

сосъдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе

сущимъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу

во языцъхъ, покиванію главы въ людехъ.

Псаломъ 43, ст. 14 и 15.

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди,

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові Бог:

Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох"».

I

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала,

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю

І з Юрусем-гетьманенком

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Онде клуня. А там мені

І фіг і родзинок -

Всього мені понадає

І на руках носить…

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали,

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в Пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь – гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я, наледви

Донесла до хати

Оту воду… Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних… Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

А я йшла з водою

До хатини… а він мені

Махає рукою.

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,

На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,

Мене поховала

Та бабуся, що осталась

На тій пожарині,

Та ще й мене привітала

В безверхій хатині.

А назавтра й вона вмерла

Й зотліла у хаті,

Бо нікому в Батурині

Було поховати.

Уже й хату розкидали

І сволок з словами

На угілля попалили!..

А я над ярами

І степами козацькими

І досі літаю!

І за що мене карають,

Я й сама не знаю!

Мабуть, за те, що всякому

Служила, годила…

Що цареві московському

Коня напоїла!..

III

А я в Каневі родилась.

Ще й не говорила,

Мене мати ще сповиту

На руках носила,

Як їхала Катерина

В Канів по Дніпрові.

А ми з матір'ю сиділи

На горі в діброві.

Я плакала; я не знаю,

Чи їсти хотілось,