Вільям Шекспір
Сонети
Переклад з англійської
Переклав Дмитро Паламарчук
1
Ми пагінці плекаємо кущів,
Щоб відновить красу троянди ними.
Хай кущ старий і всохне без дощів, —
Весною пагін молодий цвістиме.
А ти, в свій блиск закоханий без меж.
Марнуєш скарб, позичений в природи,
І з голоду серед достатку мреш,
Жорстокий вороже своєї вроди.
Провіснику весняної снаги,
Коротких днів окрасо нетривала,
Твоя самітність нині в ланцюги
Потік життя безжально закувала.
Над світом змилуйся і дар краси
Новим вікам назустріч понеси.
2
Як сорок зим, суворі й невмолимі,
Чоло твоє поріжуть молоде,
А врода юності більш не цвістиме
І вже зів’ялим листом опаде, —
Що скажеш ти, де молодості шати?
Слова: «Я зберігав недбало їх»
Ганебним будуть вироком звучати
Тоді в устах, розтратнику, твоїх.
Чи відповідь не краща від тієї:
«Оце мій син, на нього подивись,
В нім виправдання старості моєї
І свідчення, яким я був колись».
Раз по раз дивлячись на сина свого,
Подібним станеш сам до молодого.
3
В свічадо глянь на свій дозрілий квіт, —
Чи то ж не час тобі нащадка мати?
Сівби уникнувши, обдуриш світ,
Якусь жону позбавиш благодаті.
Котра з дівчат не дасть під твій посів
Свойого лона безколосу ниву?
Та й хто б самозакоханий хотів
Зійти в могилу, занедбавши жниво?
Ти — матері свічадо, і вона
Стрічає там свої далекі квітні.
Так і до тебе юність чарівна
Загляне в зморщок вікна непривітні.
Не кинеш сліду в пам’яті людській, —
То сам умри, і згине образ твій.
4
Ти, любий марнотрате, не владар
Отого спадку, що марнуєш нині, —
Природа щедра, та красу не в дар,
А в позику лише дає людині.
Чому ж, скупарю, зловживаєш ти
Щедротами, що дані для роздачі?
Чому ціннотам не даєш рости.
Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий?
Ти — сам крамар і сам же — покупець.
Сам — розкрадач у свого Я господі.
Та як життю настане вже кінець, —
Не станеш ти перед судом, як злодій?
Свою красу — намарне вжитий скарб
В могилу візьмеш ти, лихий скупар.
5
Всевладний час зродив краси взірець,
Що досконалістю вражає зір.
Тоді нищителем стає творець
І нищить свій неперевершний твір.
Це ж саме він під вітру дикий рев
Жбурляє літо злій зимі до ніг,
І пада лист, і стигне сік дерев,
І всю красу вкриває мертвий сніг.
Коли б не квітів запахущий хміль —
Текучий бранець у тюрмі зі скла, —
Забули б ми в морози й заметіль
Красу весни, що квітами цвіла.
У тій тюрмі зелений гине лист,
Не пахощі — душі і тіла вміст.
6
Не дай зимі нищівною рукою
Весни й твоєї погубити шал.
Жагою сповни будь-який фіал,
Помнож скарби не літом, а весною.
Це — не лихварство, гідне осороми,
А з власної краси належний зиск,
Це сил поновлення і юний блиск,
Це десять Я навколо тебе в домі.
Ти щастя десять би разів помножив,
Якби відбився в десятьох синах.
Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,
Бо погасить твого вогню не зможе.
Вродливий ти, тож не давай краси
Під вістря невмолимої коси.
7
Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім
Лице вогненне ранок підійма,
І вся земля тим променям навкісним
Вітання шле, ясніючи сама.
Зеніту дійде світла колісниця,
Як молодість — найкращої пори,
І ми за сяйвом повертаєм лиця,
Рвучись душею й тілом догори.
Коли ж з горба небесного поволі
Світило стомлене іде на спад,
Його красу забувши, мимоволі
Ми до землі вертаємось назад.
Пополудні й твою забудуть вроду,
І сам помреш, як не поновиш роду.
8
Ти — музика, чого ж музичні звуки
Печаль породжують в очах твоїх?
Чом любиш те, що завдає лиш муки,
Радієш прикрощам і прагнеш їх?
Ті звуки, здружені в однім концерті,
Твій дух бентежать, нищать супокій?
В них докір лиш самотності упертій
І докір безпотомності твоїй.
Чи чуєш ти, як струни дружним ладом
Озвалися на ніжний звук струни?
Неначе пісню, посідавши рядом,
Співають батько, мати і сини.
І звуки ті без слів проголосили:
«В твоїм житті не має соло сили».
9
Чи втримує тебе від шлюбу страх,
Щоб не лилися сльози удовині?
Якщо ж краса, не втілена в синах,
Разом з тобою щезне в домовині,
То безпотомною жоною світ
Розпачливо ридатиме в жалобі.
Син — втіха удовина: мужів цвіт
Живе для неї в синовій особі.
Не щезне скарб змарнований, о ні!
Він тільки з рук перейде в інші руки.
То гине світла врода повесні,
Як не несуть її сини і внуки.
Чи має добрі до людей чуття,
Хто сам собі вкорочує життя?
10
Спростуй чутки, позбавлені підстав,
Що, люблений, нікого ти не любиш
І спадщину, що від батьків дістав,
Ганебно так, так нерозважно губиш.
Жорстокий вороже, в добрі своїм
Вдаєшся ти до нищення й розбою, —
Ти люто батьківський руйнуєш дім.
Що мусив буть поновлений тобою.
Змінися сам, тоді змінюсь і я.
Чи треба ліпшого любові дому?
Ласкавий будь, як зовнішність твоя,
І стань господарем у домі свому.
Змінись — таж любиш ти мене, віда́й, —
І синові свої скарби віддай.
Комментарии к книге «Сонети», Уильям Шекспир
Всего 0 комментариев