«Право на пиво»

У ті півгодини, що лишилися до підйому, я вирішив за нас обох, що Озі доведеться піти до занять, хоч би й у такому недолугому вигляді. Хворим прикидатися було надто небезпечно — у лікарні одразу б розпізнали, що то за хвороба така — навіть без глибокого огляду. Отож, треба було вигадати щось світське, для прикриття, і я згадав, на щастя, про Театр Весняний. Там збиралися зусиллями вихованців зіграти «Нотатки Божевільного». Через те Озі мав усім настирливим, починаючи з першокласників, закінчуючи самим паном ректором, казати одне — хочу зіграти Дідугана Поштмейстера, шукаю образ та машкару. Вигадка спрацювала якнайкраще: під час великої перерви сам магістр вільних мистецтв пан Титан Оглоблішвілі зайшов глянути на зігнутого у попереку, оброслого бородою, перестаркуватого Озька. Щось схвально промугикав, кивнув римським носом та пішов, на ходу роблячи якісь нотатки у записнику.

На жаль, кров Пепе Гарути виявилася не настільки мідною, як я уявляв, і як вважав сам Пепе. Надвечір Озі дуже ослаб. У нього тремтіли коліна, голова йшла обертом, очі заливало сльозою. Серце то бухало ковальським молотом, то завмирало. Він геть занепав тілом і духом, коли я привів його до келії та поклав у ліжко. Я сам не мав снаги навіть подумки звернутися до Пепе. У Озьчиному тілі молодість відчайдушно змагалася зі старістю, і я з острахом спостерігав, як шкіра на руках, зібгавшись зморшками, раптом розправляється, а потому знов стає сухою та жмаканою, наче папір. Хвилі сивини котилися по недолугих вусах та бороді, що довшала просто на очах. Край строкатого волосся посувався по чолу дедалі ближче до потилиці — приблизно, як велика годинникова стрілка, повільно, але невпинно. Озі не стогнав і не каявся, лежав собі мовчки горілиць у тихому відчаї. Я теж утратив досить надії, коли Гарута раптом з’явився просто з темного кутка. Він цього разу полишив десь крила, на лобі мав пляму кіптяви, а під пахвою тримав тоненьку інкунабулу з чавунними застібками. Пепе швидко поглянув на Озі та покивав пальцем. Обличчя родича було похмурим.

— Отож… кепські справи. Та дарма. Надія вмирає хіба що у Мартиролозі. А ти дивися сюди, хлопче. Є засіб, та він не надто простий. Був би простий — я б так довго не барився…

Зі стурбованим виглядом Пепе вмостився на підлозі, я — поруч. Наскільки міг розібрати примхливий візерунок ієрогліфів, то книжка мала назву «О-томорі-дзен», але закляття усередині було написано ромною.

— То тільки обкладинка від іншої книжки, задля таємниці. А ось те, що потрібно, дивися…

Пепе засвітив сферу, і я прочитав отаке:

— Нічого собі рецептурка… Якою ж це мовою?

— Усілякими, далебі: щось сп’янишем, щось гельгою… Ромнинські слова трапляються теж… Та це пусте, я вже й складники зібрав, наче до ладу, ось…

Пепе вийняв з-за пазухи мішечка.

— Ось три сиклі кіндзадзи, — він поклав осторонь паперовий пакуночок з дрібним чорним насінням. — Ото борзоподи з пітьми, у їдальні наловив, рівно дев’ятнадцять, — ще один пакуночок, цупкий, у якому щось ворушилося. — Оселедець, чотири грани, тьху, смердить! Не сонця ясного вогонь — означає, що мусимо все скласти разом та вплинути будь-яким штучним світлом, це найпростіше. А от останнє… то вже зовсім незрозуміло.

— Чому так?

— По-перше, через пиво.

— Себто?

Замість відповіді я отримав від Пепе по лобі. Тоді вже второпав: адже, якщо кому з наших заманеться, то вдаються до звичайного спирту. Хто ж такий дурний, що не може його створити, то поцуплює з лабораторіуму, дарма, що небезпечно… А це ж через те, що навчальний заклад із духовидчим нахилом. Який у горілки дух — так, саме лиш блакитне полум’ячко! Щодо пива, то усім відомо, що в ньому живе Барлікорн Велемоцний: пика як цеберко, очі шалені та веселі, вуса руді запінені… Кажуть, здавна був він у нас у шані, та з часом, як став проректором один із Трьох Королів, то вже пригадав достоту давню ворожнечу з Барлікорном. Мовляв, щоб цього гайдамаки тут й на понюх не знати!

Ото спиртом і задовольняємось.

Бо пива ж пальцем не зробиш. Воно потребує живого духу.

— Оце тобі перша загадка, — мовив Гарута, підводячись та розкладаючи складники рецепта на столі, — тож думай, де б його дістати пива…

— Пепе, ти мене не лякай, я сам боюся.

— Але, — вів Гарута далі, — як навіть ми візьмемо десь пива — щодо цього я дуже не певний, — то що ж із ним робитимемо?

— Та це ж ясно: усе змішати, присвітити штучним світлом…

— А потім?

— Ну… пити оте… З пивом…

— От дитина ти, Вороне! Аби все було так просто, як гадаєш, кожен… дурник міг би стати молодим. Чи ти добре розібрав?

— Та що ж саме?

— Останній рядок: «І децу пива «Оболонь»!

Я знову зазирнув у книжку. Справді: оболонь. Дивно… невже справді таке дієслово?

— Може, помилились, коли друкували?

— То рукопис.

— Тим більше…

— Дитино Божа, це ж кастамирське закляття! Вони майстри були на подібне… загадки, примовки…

— Так це ж скільки часу ми витратимо!

— Багато, — похмуро визнав Пепе. — Можливо, все життя. Його, — кивнув у бік Озипринша, — то вже напевно. То ж думай, головонько. Пригадуй.

— Що ж тут пригадаєш, тут треба знати. А ти ж хіба… Ти старший. Розумніший…

— Я вже усіх розпитував. Усі факультети. Ніхто не знає, та й поготів. Зрозуміло…

— Можливо, таки помилка? Забалонь, наприклад?

— Це що за диво?

— Ну, буцімто у балона поклади… у скляну банку таку…

— То вже занадто. Балонів багато може трапитись. Тут щось простіше, я відчуваю. Як ота примовка, що її заборонено вагітним — три слова, але ж ніхто не пам’ятає, які саме…

— Або ж, — я напружив усі розумові здібності, але ж ніколи не був аж надто знавцем мов, — або, скажімо — обо лонь… Себто, об лоно — ну, на живіт виливати, втирати…

— Ще скажи — клістир!

Тут озвався Озипринш тоненьким старечим голосом:

— Хлопці… А я какати хочу… Допоможіть…

Пепе не зважив на те. Похмуро сіпав себе за вуса, вибивав пальцями по столу якийсь дріб — мабуть, розмірковував, де б його дістати пива. Я допоміг Озиприншу звестися на ноги та вивів його, легкого та тремтливого, як пір’їна, до коридору.

Біля сортиру м’явся з ноги на ногу хирлявий юнак, на ім’я Ельдар, прізвисько його було Сирота. Його нещодавно прийняли до коледжу, казали, наче він не тутешній. Чутки ходили, ніби увесь його світ загинув, тільки над Сиротою доля зглянулася. Тож хтось із магістрів його притулив. Особисто я ніяких іншосвітніх прикмет у хлопцеві не вбачав — таке ж хлоп’я, як усі ми тут. Хіба що… та ні, бодай здалося, голова затуркана…

— Здоров був, Гаю. Привіт, Озі… що це з тобою?

— До театру прагне, — відповів я, долаючи у серці млість. — Мусить бути достовірним.

— То й справді…

— Ой, не можу, — пошепки простогнав Озипринш.

— Терпи.

— Там Мондо сидить, — зітхнув Сирота, — я вже п’ять хвилин тут джигую.

— Озьку, мусиш потерпіти. Ще ж Сирота попереду.

Озі тихенько заридав, уткнувшись у моє плече. Болісний вираз у ніжно-карих очах Сироти поступився місцем дивному сумному захопленню:

— Який ти дивовижний хлопець, Озі! Я б так не зумів…

Тут Мондо Кукін, дідька б йому в печінку, нарешті полишив шурхотіти та вовтузитись у сортирі й викотився геть. На нас він не зауважив. Сирота прожогом кинувся до вічка. Я ж притримував бідолаху Озі, відчуваючи плечем крізь грубу сорочку гострі хребці. От же дурник… дорослим бути закортіло… таки помре, як не дістанемо пива… І так раптом захотілося — ну, хоч би ковточок, навіть не зважаючи на Озьчину біду, та ще як навмисне — пахне ячмінним окрайчиком та хмелевою гіркотою…

Та це ж Сирота пташечкою випурхує з сортиру: сам — як ячмінний колосок, дрібні кучерики світлі, наче піна, пичка сяє — бо відлив добряче, тож ладен увесь світ покохати.

Отут я його й схопив за душу.

— Що таке, Сирота, наче від тебе пивом тхне, га?

Він одразу зів’яв.