«Право на пиво»

Та як упаде повз ліжко! Фікусові все одно, бо він дерево. А я ж таки людина. Тож коли сусіда о п’ять хвилин на першу ранку з’являється, лякаючи ручних мишенят та давлячи ретельно зібраний за півсеместру кістяк мієлозаврус рекс — мало й придушити такого сусіду! Бач, не є йому добре! Пити треба більше… самої води… та менше на власній особі експериментувати. Як от, три дні тому спало йому на думку нюхати клей — мультиків забажалося, тож роздобув десь клей шпалеровий, порох, мало ніздрі не посклеював, ледве відкараскали дурня…

Тож піднявся я, бурмочучи мантру безкрайнього спокою, підтягнув нічну сорочку, аби цей дурник не замастив чимось, склав пальці у знак підсилення фізичних дій…

А воно ж не працює!

Та до дідька, я ж не малюк-першокласник… не злічу, скільки разів уже його підіймати доводилося, з дерев стягував, якось навіть дістав з димаря. Пальці ж самі мусять знати справу, нумо — ще раз!

Та нічогісінько! Нулліус фігіус.

Світло запалити… та що ж воно коїться, справді! Світла нема… Абендабот його забери! Але ж у Самадхі Бра, що його вікно навпроти, — є. У Мішеля Папагаструса є, у Ньянкі… Хіба що хтось дрота відкусив… знайдуться в нас такі, з шляхетних, у кого кров блакитна — їм міді не вистачає… А все’дно, прощавай, мана!

Лише тоді я почав розуміти щось — як замість яскравої вогняної сфери запалив тільки бліде зелене сяйвочко — це не світла немає, це не вистачає енергії. Хтось усю витягнув на себе — та невже ж Озі, він же п’яний, а сп’янілих сила залишає умить…

Ближче схилився — ой, лишенько! Не те, щоб алкоголем — узагалі нічим від мого приятеля не тхнуло, він наче й не дихав — обличчя мав зеленкувате, а з порізаного вказівного пальця на лівиці чорна у пітьмі кров так і капотить…

Відверто кажучи, мусив я негайно викликати чергового містика. Але це ще як подивитись: коли трапиться дядько що треба, то ректорові не доповість, тож Озі самою єпитимією відбудеться. А як з тих… що ото надто вже праведні — тоді не лишень Озі потурять геть, але й мене, та ще й сусідів з обох боків — за мовчазне пособництво. Траплялися вже такі історії.

Тому я залишив Озі самого — нічого йому за кілька хвилин не вдіється, — прослизнув у коридор та проказав слово-запит. Відгук був: «Лузіяда», і що найгірше — за чергового був нині отець Карраско, а той уже праведник з праведників. Тож повернувся до келії — а там Озипринш на підлозі простягнений, непритомний та безпам’ятний. Оце вже втрапило! Та що ж робити — гаразд, скиглити буду потім… а зараз нічого не лишалося мені, як викликати людину надійну, зі своїх, та ще й родича — Пепе Гаруту.

Не надто вже охоче я його викликав, ніяковів добряче — Пепе був на шість років старший за мене, досяг другого кола пізнання, самих офіційних сільф мав три, а скількох ще привабив та звабив! Натуру мав не легку, язика — гострого та ядучого, тож не дивно, що я його побоювався. Коли ще сам таким буду!

Стиха стукнуло у вікно. Я рвучко підняв шибку. Крилатою тінню висів назовні Пепе. Від нього пахло стрімкою водою та альбанською табакою.

— Ну, малий, що в тебе? — пошепки нетерпляче запитав Гарута. — Там Сільфа Ліда, ти дуже не до речі.

— Пепе, вибач… Світлом присягаюся, це не я, Озько щось вчудив, я сам не впораюся.

Пепе скривився, плюнув у Місяць і змахнув шовковистою перетинкою крила, показавши гладенькі п’яти. Мовляв, дурник ти, Гай Ворон! Аж кортить мені твоїми приятелями опікуватись…

Та й зависнув догори ногами, зачепившись за каміння стіни. Втягнув повітря, майнув — і ось уже склав крила, схилився над Озькою.

— Ліда зачекає, — мовив суворо, — де ж ти, малюче, отак ся утрапив?

— Та я хотів якнайкраще, — скиглив спроквола бідолашний Озипринш. — Чи я винен, що воно завжди навпаки…

Він лежав у ліжку, випивши добряче п’ятничної роси з чистотілом, пальця йому було перев’язано, пошептано на руду, і зовні все наче було гаразд, але Пепе не квапився іти. Підібгавши ногу, всівся на підвіконні, грався кінчиком крила, розпитував що й до чого.

— Ну то й що? Як нічого ніколи не виходить добре, — бурмотів Озі. — Але ректору я нізащо не зізнаюся. Скажу, жабу різав у лабораторіумі, от і пальця поранив.

— Від жаб самі бородавки, — безжалісно зазначив Пепе. — А в тебе, до речі, ще дві плями з’явилися.

— Де? — скрикнув Озі. — Гаю, де ті плями, де?

— На руки подивися, — відповів я тремтячим голосом. Бо, навіть опритомнівши, Озі був досі кволий, наче амеба. А, по-друге, у нього на вогкому від поту лобі та на руках усе чіткіше проступали дрібні коричнюваті плямки. Та й шкіра блідла і робилася тонкою, ніби прозорішала просто на очах.

— Ой, горе мені, — Озі заплющив очі. — Ой, помру я!

— Не виключаю, — відповів із сарказмом Гарута. — Якщо гратимеш у мовчанку — далебі помреш. До світання мало часу, а потім що робитимеш?

— Скажу, що хворий, — шепотів Озі.

— На проказу, — їдко зазначив Пепе. Спіймавши на льоту тоненьку самокрутку, він недбало прикурив від пальця. — Коротше кажучи, хлопе, кидай грати в піжмурки, — Гарута трішки посунувся від краю підвіконної прірви. На колінах мав звідкілясь товстий підручник. — Зажмуритись завше встигнеш. Читав звідси?

Озі напіврозплющив одне страдницьке, зі сльозою, око, кивнув.

— Отож маємо… «Ш’яхт падрейха фо ш’яхт…», оцет узяв яблучний?

— Я… яблучний. Ароматизований.

— Дев’ять свічок?

— Від святкового пирога, бо вони маленькі…

— Ну, про муміє я навіть не питатиму…

— Купив у фармації… сказав, що нежить хронічний маю…

— Замкнений простір…

— Та в коморі я…

— Авжеж… От що, дитино Божа, у твоєму віці зазвичай у коморі інше роблять. Якнайстрашніше — то намагаються привид Нефертіті викликати. А ти кого спромігся, га?

Озі тихенько стогнав з переляку.

— Запам’ятай, Гаю, й ніколи так не вчиняй, — Пепе шпурнув книжку геть у куток, там вона розтанула на пару. — Цей телепень десь поцупив підручник магістерських практикумів. Та й викликав — ти уяви лишень! — Темпорофагію!

Я знітився, знизав плечима. Ім’я духа було геть незнайоме. От тобі й Озько, а здається ж — звичайнісінький двієчник.

— Було б тобі ще Вірго Горгонія прикликати. Аби вже кінець кінцем… пневматичним молотком би тебе від підлоги відколупували…

— Та дійде й до Вірго, — відчайдушно прошепотів Озько, — якщо я так… і надалі…

— Якщо ти так і надалі, то краще вже починай просто зараз. Бо, гадаю, надвечір буде тобі років добряче за шістдесят. Горян або довгожителів маєш серед рідних?

Озі пометеляв головою на знак заперечення. Повітря вже по-вранішньому світлішало, й те, що задавалося мені лише тінню на приятелевій скорботній фізіономії, виявилося насправді новоз’явленою борідкою. У борідці швидко пробивалася сивина.

Гарута подивився на мене та на Озьку, й разом рішуче зіскочив з підвіконня. Підійшов до хворого, похитав головою, — я й блимнути не встиг, як Пепе узяв з полиці кухарського ножа й надрізав собі зап’ясток.

— Гей, малечо, — мовив майже з відразою, — ану пий.

Озі наче затявся з несподіванки та переляку. Кров Пепе, трошки блакитнувата у світанковому примарному серпанку, капала на ковдру й всмоктувалася у вовну з тихим шипінням.

— Та не мекай, а пий. Скільки зможеш. Не переливання ж тобі отут робити!

Озипринш зойкнув, коли Пепе притиснув руку до його бородатого обличчя, — страшно, та що поробиш! Я захоплено спостерігав за родичем — отакої! Віддати власну кров тому дурникові! Озі, нарешті, відпав від життєдайної руки старшого, облизнув вуста й затих. Гарута посмоктав поранену жилу, сплюнув за вікно; недбало ворухнувши бровою, затягнув рану.

— Отож, малеча. До вечора самі вже якось мудруйте, я ж шукатиму рішення. Темпорофагія на нашу ласку не здаватиметься, зрозуміло, але гадаю, що десь зо два дні ми в неї виграли. Та й мусить бути зворотній хід. Ну, то я піду — он як уже видко, Карраско зараз зміну здаватиме. Аби ще не подумав, старий бовдур, що я по хлопчаках малих уночі ширяю. Бувайте!

Вислизнув у вікно — тільки й бачили його.

Я заздрісно послідкував за його летом — талант, що й казати! — й озирнувся до Озипринша. Приятель мій, блідий, волохатий, у старечій гречці, тоскно споглядав мене.

— Я ж нічого поганого, — промовив він. — Я тільки не зміг опанувати… Дорослим хотів бути, розумієш, дорослим, не старим…