«Пограймося в отруту!»

Рей Бредбері

Пограймося в отруту!

Ягода на дні чаші

Вільям Ектон звівся на ноги. Годинник над каміном пробив опівніч.

Він подивився на свої пальці, і на велику кімнату, і на чоловіка, який лежав на підлозі. Вільям Ектон, чиї пальці так звично натискали клавіші друкарської машинки та з любов’ю смажили яєчню з беконом на сніданок, отепер учинив убивство тими самими десятьма кривими пальцями.

Він ніколи не думав про себе як про скульптора, але тепер, дивлячись униз на тіло на відполірованій дерев’яній підлозі, усвідомив, що якимось творчим стисненням, викривленням і скручуванням людської глини він оволодів цим чоловіком на ім’я Дональд Гакслі і змінив його зовнішній вигляд, кожен складник його тіла.

Рухами своїх пальців він прибрав строгий блиск очей Гакслі, замінив його на сліпу тупість холодних очниць. Завжди рожеві та чуттєві губи розкрилися, щоби явити великі зуби, жовті різці, нікотинові ікла, золоті кутні зуби. Ніс, раніше рожевий, тепер був поцяткований, блідий, знебарвлений. Так само і вуха. Руки Гакслі на підлозі були розкриті, вони вперше у своєму житті просили, а не вимагали.

Так, це була художня концепція. Загалом, зміна додала Гакслі доброти. Смерть зробила його приємним чоловіком, з яким можна мати справу. Тепер ви можете з ним говорити і він слухатиме.

Вільям Ектон поглянув на свої пальці.

Це було зроблено. Тепер вже нічого не змінити. Чи хтось чув? Він прислухався. Ззовні долинав звичайний нічний шум вулиці. Ніхто не грюкає у двері, не виламують вхід, не вимагають впустити. Убивство, себто скульптурне перетворення теплої глини на холодну, було здійснене — і ніхто про це не знає.

Що тепер? Годинник бив опівніч. Кожен удар істерично штовхав його до дверей. Поспішати, забиратися, бігти, ніколи не повертатися, сісти на потяг, спіймати таксі, геть, подалі, йти, бігти, крокувати, але вирватися звідси!

Його руки плавали й оберталися перед очима.

Неспішно обмірковуючи все, він сплів їх. Вони ніби злилися з повітрям, здавалися легкими, наче пір’їни. «Чому він так на них дивиться? — запитав він себе. — Чи було в них щось особливе, що він мав призупинити після успішного задушення й дослідити вигин за вигином?»