«День повернення додому»

Через веранду Тімоті побіг до своєї кімнати. Поспіхом застелив ліжко. Він прокинувся кілька хвилин тому, саме коли заходило сонце, і щойно замерехтіли перші зорі, побіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями щодо вечірки. А зараз вона спала настільки тихо, що жоден звук не долинав із її кімнати. Поки Тімоті вмивав своє лице, Павучок обплів тонку шию Тімоті срібним ласо.

— Ти лишень подумай, Павучку, завтра — переддень Усіх Святих!

Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами його недузі. Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані, такі недосконалі зуби, що ними наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. Його піднесений настрій враз погіршився.

Непроникна темрява огорнула будинок, і Тімоті запалив свічку, щоби бачити хоч щось довкола. Він почувався геть спустошеним. Впродовж минулого тижня уся сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоби попоратися коло дому. Під його очима виднілися сині мішки.

— Павучку, мені геть кепсько, — ледь чутно мовив він до цього маленького створіння. — Я навіть не можу звикнути до того, щоби засинати вдень, як інші.

Він припідняв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби й такі ікла, як сталеві вістря! Чи міцні руки, та ба, хоча б гострий розум! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати світами. Але ні, хтось же мусів народитися покручем, хирляком, в сім’ї — не без виродка. Він навіть… — в цю мить він здригнувся і підсунув свічку поближче до себе — він навіть боявся темряви. Його брати кепкували з нього. Баєн, Леонард і Сем. Вони глузували з нього, бо він спав у ліжку. Це саме стосувалося й Сесі, але з нею було по-іншому — ліжко було частиною створеного для неї комфорту, аби забезпечити необхідний їй спокій, щоби випускати себе, свою душу на полювання. Але Тімоті… хіба він спав у цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях, як усі інші? Ні, він не спав! Мати дозволила йому мати власне ліжко, власну кімнату, навіть власне люстерко. То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, як Христове розп’яття. А якби хоча б крила виросли із його лопаток! Він оголив свою спину, оглянув її. Знову зітхнув. У нього жодних шансів. Анінайменших.