«Чарівні створіння»

Камі Ґарсія, Маргарет Штоль

Чарівні створіння

Ніку і Стеллі, Еммі, Мей і Кейт, а ще всім чародіям по всіх світах. Нас більше, ніж ви собі уявляєте.

Темрява не здолає темряву — тільки світло на це здатне. Ненависть не здолає ненависть — тільки любов на це здатна.

Мартін Лютер Кінг

Спочатку

Богом забуте місто

Батько каже, що у нашому містечку є тільки два типи людей: дурні та приречені. Одним на роду написано доживати тут віка, а другим бракує клепки, аби звідси забратися. Всі решта потроху змотують вудки. Ким він вважає себе — не відомо, але я й не наважуюся запитати. Батько в мене письменник, наша родина живе у місті Гатлін у Південній Кароліні з часів діда-прадіда, а точніше — пра-пра-прапрадіда Елліса Вейта. З нього почався увесь Вейтівський рід, а сам прадід загинув по той бік ріки Санті під час Громадянської війни.

От тільки Громадянською її тут ніхто не називає. Всі, кому немає шістдесятьох, кличуть її «війною між штатами», а кому вже є двічі по тридцять — не інакше як «агресією Півночі». Мовляв, Північ втягнула Південь у війну через браковану партію бавовни. І тільки ми, Вейти, єдині на весь Гатлін, називаємо цю війну Громадянською. А це ще одна причина, чому мені так хочеться звідси чкурнути.

Гатлін не схожий на маленькі містечка, як їх показують по телевізору. Ну хіба що у фільмах, яким уже років п’ятдесят. Ми задалеко від Чарльстона, а тому в нас немає ні «Макдональдза», ні бодай кльового кафе. У нас є тільки забігайлівка «Мороз»: колись тут було «Морозиво», але на вивіску новий власник пожалів грошей, тож просто зняв кілька літер зі старої. У бібліотеках досі не бачили комп’ютера, у школах — білої дошки з маркером, а купатися всі ходять на озеро Молтрі — таке тепленьке, де цвіте вода й водиться різна живність. У місцевий кінотеатр нові фільми привозять тоді, коли їх уже випустили на DVD, але й за тим треба їхати аж у Самервіль (кінотеатр там поряд із коледжем). Усі крамниці розташовані на центральній вулиці Мейн-стріт, нормальні будинки — біля річки, а всі решта живуть на південь від Дев’ятого шосе, де тротуар перетворився на шутер, яким неможливо йти, але класно жбурляти в роздратованих опосумів, найзліших створінь на всій землі. Погодьтеся, такого вам у кіно не покажуть.

У Гатліні немає нічого особливого. Гатлін він та й Гатлін. На ґанки цього міста виходять люди і вдивляються у задушливу спеку, хоча який у тому резон? Тут щодень, як учора. Завтра — мій перший день у десятому класі старшої школи ім. Мура Джексона,[1] і я точно знаю, яким він буде: де я сидітиму, з ким говоритиму, які будуть жарти, які дівчата, хто де припаркує авто.

В околицях Гатліна не буває змін. Ми просто Богом забуте місто.

Принаймні саме так я думав увечері тридцять першого серпня, коли дочитав пошарпану книжку Курта Воннегута «Бійня № 5», вимкнув айпод і загасив світло.

Як я помилявся!

У містечку було прокляття.

Була дівчина.

І наостанок — могила.

А я про це навіть не підозрював.

2. IX

Сон

Лечу, перекидаючись у повітрі.

Вона кличе мене, і ледь зачувши її голос, моє серце прискорює стукіт.

«Допоможи!»

Вона теж падала. Я тягнув руку, аби її упіймати, а натомість ловив повітря. Під ногами не було землі, а пальці чіплялися за баговиння. Наші руки на мить торкнулися — і я побачив у темряві відблиски двох зелених іскор.

Але вона вислизнула з моїх пальців. Я відчув порожнечу.

Лимон із розмарином. Уже тоді я знав її запах.

Та не міг її упіймати.

І жити без неї теж.

Я схопився у ліжку, задихаючись від браку повітря.

— Ітане Вейт! Ану вставай! Не вистачало запізнитися до школи першого ж дня! — гукала Амма знизу.

Я вдивлявся у пляму світла, що розсіювалася в темряві. Чув приглушений стукіт краплин у старі віконниці нашого будинку. Мабуть, дощ. Мабуть, ранок. Мабуть, я у своєму ліжку.

В кімнаті було вогко і тепло. Хто відчинив вікно?

У голові пульсувало. Я знову плюхнувся на подушку, відчуваючи, що сновидіння потроху стирається з пам’яті, як і завжди. Все гаразд. Я ж у себе в кімнаті, в нашому старому будинку, на тому самому рипучому ліжку з червоного дерева, що служить Бейтам уже шість поколінь поспіль. І ніхто з них не провалювався у чорні діри, ніхто у снах не місив багнюку, та й узагалі все у них було як завжди.

Я втупився у блакитну потиньковану стелю, що її небесно-синій колір мав відганяти бджіл-теслів — ну не на небі ж їм ліпити свої гнізда. Що зі мною не так?

Незрозумілий сон переслідував мене вже кілька місяців, і хоча я пригадував з нього лише деякі моменти, оцей епізод був завжди: падає дівчина, падаю я. Я маю втримати її, але не можу, а як відпущу, то трапиться щось жахливе. Але в тому й річ, що я не можу її відпустити, не можу втратити, так ніби я закоханий у неї, хоча насправді зовсім її не знаю. Кохання до першого погляду, чи як іще його назвати.

От маячня… це ж просто сон. Я ж навіть не бачив її обличчя! Вже кілька місяців мені сниться одне й те саме, а я навіть не пригадую лиця дівчини. Знаю лише: щоразу, як випускаю її з рук, в нутрі щось обривається, так ніби я чимдуж лечу з американських гірок і опиняюсь у самому низу закрученої Дуги.

Метелики в животі — таке собі недолуге порівняння. Радше ціла купа величезних африканських бджіл-убивць.

Або я чогось не розумію, або мені просто треба в душ. На шиї ще звечора висіли навушники, і коли я поглянув на невимкнений айпод, то не впізнав назву пісні.

«Шістнадцять місяців».

Цікаво. Я натиснув на пуск і почув незвичну мелодію. Хто співав — не знаю, але слова були ніби знайомі.

Пісня була похмура, моторошна, ба навіть гіпнотична.

— Ітане Лоусон Вейт! — пролунав крізь музику голос Амми.

Я швидко вимкнув айпод, сів і почав розправляти простирадла. Здавалося, що постіль усипана піском, але я знав, що це було насправді.

На ліжку скрізь рипіла земля, така ж, як і в мене під нігтями, точно як і після минулого сну.

Я викинув постіль у прання, запхавши її під брудний светр, а сам ускочив у душ, намагаючись забути про все, що сталось. Я щосили тер руки, і вода чорними цівками змивала залишки сну. Не хочеш проблем — не думай про них. Цим принципом я керувався вже кілька місяців, але з дівчиною-видінням все було не так.

Я не міг їй допомогти. Я постійно думав про неї, бачив один і той самий сон — і нічого не міг пояснити. Мені шістнадцять, а я закохуюсь у примару. Вона ж не існує в реальному житті. Мабуть, я потроху з’їжджаю з глузду.

Хай як я відтирав руки, сон із пам’яті стерти не міг. І навіть крізь запах мила й шампуню я чув знайомий аромат. Ледь-ледь уловимий, але такий знайомий!

Лимон із розмарином.

Cпустившись на перший поверх, я повернувся у стару добру буденність. Як і щоранку, сів за стіл, і Амма поставила переді мною ту ж саму біло-блакитну тарілку з японської порцеляни («драконову», казала мама), на якій уже лежали яєчня з беконом, підсмажений хліб із маслом і каша. Амма працювала в нас домогосподинею, та була мені майже як бабуся. Від моєї рідної бабусі вона відрізнялася хіба що кмітливістю і сварливим характером. Я фактично виріс у Амми на очах, і вона відчувала особисту відповідальність за кожен сантиметр, на який я виріс. Я вже й так вимахав під метр дев’яносто, а вона хотіла ще більше мене відгодувати.

Того ранку я зголоднів не на жарт, так ніби не їв цілий тиждень, а тому швидко проковтнув половину яєчні, два шматочки бекону і вже зі спокійною душею усміхнувся Аммі на весь забитий рот.

— Не сердься на мене, — сказав я їй. — Це ж перший день після канікул.

Амма поставила переді мною величезну склянку апельсинового соку і ще більший кухоль незбираного молока. Саме незбираного, бо іншого ми у Гатліні не п’ємо.

— А що, какао немає?

Я підсів на какао, як інші на «колу» чи каву, і вже з самого ранку мені хотілося смачненького.

— А-д-а-п-т-у-й-с-я, — мовила Амма, яка завжди любила складні слова з кросвордів, і що довшим було слово, то їй більше подобалося. Коли вона по літері їх вимовляла, складалося враження, що хтось цвяшками вбиває букви у голову. — Тобто звикай. І знай: не допивши молока, нікуди не підеш.

— Так, мем.

— Бачу, ти вже вдягнувся.

Ну, як сказати. На мені, як завжди, були джинси і вилиняла футболка. На футболках лише написи змінювалися. Сьогодні був «Гарлей Девідсон». І ще чорні кеди, які я носив останні три роки.

— Я думала, ти пострижешся, — сказала Амма з докором, але я розумів, що насправді так вона виявляє увагу.

— Я таке казав?

— У тебе ж очей не видно, а очі — це дзеркало душі.

— А може, я не хочу всім її показувати.

Покаранням за мої слова стала ще одна порція бекону. Амма була на зріст метр п’ятдесят і, скоріш за все, старша за «драконову» тарілку, однак кожного дня народження їй неодмінно виповнювалося п’ятдесят три. От тільки не подумайте, що у неї був характер спокійної літньої жінки. У нашому домі її слухалися всі.

— Так, і з мокрою головою надвір не підеш. Не подобається мені цей вітер. Наче щось у повітрі нечисте і крутить куди собі знає.

Ну що тут скажеш! В Амми на все була своя особлива думка, і коли вона бувала в такому гуморі (мама казала — «находило»), вона починала поводитися, як типова релігійно-забобонна жіночка з Півдня. А коли на Амму «находило», ліпше було з нею не сперечатися. Так само, як і не чіпати її амулетів на підвіконнях і не пересувати у її шухлядах ляльок.